Глава 18

Глава 18

Не знаю, скільки часу я витратила на те, щоб змусити цих двох зізнатися, але так нічого і не почула ґрунтовного у відповідь. Вони вперто наполягали на тому, що ніякої декларації ніхто не подавав. Що казати, або ж чудово грають ролі, або – то дійсно не їх рук справа. Виходить я даремно приїхала сюди, даремно зіпсувала стільки нервових клітин, а найголовніше – потрапила у лігво до відьми та її брата-привида, який до того ж володар надзвичайних, невідомих мені аж до тепер сил. Розповісти б комусь таке! Не повірять! Хоча, ситуація в цілому не на жарт дратувала! Терпіти не можу невідомість! Надто зараз, коли мене вважають якимсь там джерелом і чекають, що я виявлюсь на додачу ще й прекрасним детективом.

- Я хочу знати, що сталося з дівчатами.

Марта намагалась сказати щось інше, але дивлячись, як я ледь голови не втрачала, вирішила не випробовувати мого терпіння:

- Я розповіла про чотири відмінності особливих людей, до яких, напевно, належиш і ти, але траплялися випадки, коли не всі з них одночасно належали одній особі. Ну, наприклад, народжені іншої фази місяця або група крові виявлялася не та. Рідко таке бувало, але мало місце в історії об’єднання Оберегів та їхніх джерел. Перша ж і четверта умови - обов’язкові та непорушні. Тому всіх жінок, яких цікавила історія Артемія, які занурювалися у подробиці життя нашої родини, ми ретельно перевіряли в надії знайти саме ту. Проте, ніякого взаємозв’язку між силою мого брата і всіма тими дівчатами не виникало.

- Можливо, це тому, що він мертвий?

Очі у Артемія загрозливо спалахнули. Чоловік знову присів в те крісло, що знаходилося прямісінько напроти мого місця на дивані.

- Звучить, ніби я обмежений якийсь.

- Взагалі-то, так і є.

- Хочеш, щоб я довів протилежне?

- Ще чого!

Марта нарочито закашляла, щоб перервати зростаючу між нами напругу. Ох, і спопеляв же він мене поглядом, хотілося просто встати і піти геть.

- Ти маєш рацію, Норо. Мій брат не належить зараз до світу живих, але ж його сил це не стосується. Вони ув’язнені, однак дійсні. Треба всього лише взяти до рук ніж Пареуса, і якщо ця людина справді джерело їхнього Оберега, сили обов’язково відреагують. Але діяти необхідно без жодного примусу, фізичного, психологічного і тим паче магічного, виключно самостійно. Тому нам довелося, як от наразі тобі, розповідати все від початку і до кінця. Просити, переконувати, іноді наполегливо переконувати. Я вже навіть з рахунку збилася, скільки разів готувала заспокійливе зілля. Коли ж нічого не виходило, ми прощалися з дівчатами. Вони давали слово мовчати, клялися, але не кожна здатна самотужки відпустити таємниці, які їй відкрилися. Деякі швидко здавалися, говорили про речі, що стали їм відомі. А от вбивця, здається, цього і чекав. Я не розумію, що коїться в його голові і навіщо воно йому, але в результаті декількох дівчат також було вбито. Він якось їх знайшов і позбувся зайвих вух.

Мені забракло слів, щоб висловити свої думки. Я навіть і близько не допускала такого перебігу подій.

- Ми вирішили, щоб не наражати дівчат на ще більшу небезпеку, ніж вже є, викреслити спогади, пов’язані з правдою про нас. А щоб вони залишалися під нашим наглядом і ми мали змогу захистити їх в будь-який час, вселили внутрішнє переконання жити далі тут.

 Стосовно ножа Пареуса вони пам’ятали тільки те, що його ні в якому разі неможна чіпати, він повинен знаходитися в музеї, де його добре охороняють.

- Не Ксенія, часом, ваш охоронець?

Марта здивовано сплеснула руками, а ось Артемій потішався:

- Ти ба! А вона підібралася ближче, ніж здавалося. Може, і хто вбивця тобі також відомо? Чи то вся справа в патрульному? Захопилася ним, чи не так?

Він буквально сканував мене своїм вбивчим поглядом. Якесь дивне і напрочуд суперечливе відчуття з’являлося всередині: з одного боку, мені ставало моторошно, його потойбічний холод пронизував наскрізь, але з іншого – на поверхню підіймалося щось палке і хвилююче, чого раніше я аж ніяк не знала.

- Це тебе вже точно не стосується. – Більше я нічого не змогла відповісти Артемію, погляд привида гальмував мої здібності огризатися. Та далі стало тільки гірше. Він підвівся і менш, ніж за секунду опинився поряд. Притулив свою льодяну долонь до моєї щоки і хижо промовив:

- Помиляєшся, Елеоноро. Відтепер, ти моя. Тому все, що має відношення до тебе, стосується і мене.

Чого тільки вартувало зібратися і відштовхнути його руку від себе:

- Я так не вважаю! До того ж ваш ніж ще не підтвердив моєї кандидатури.

- Це тільки справа часу, а далі…

- Артемію, не перебільшуй! – Марта знову вступилася за мене. Я не уявляю, як би відбувалося наше спілкування без неї. – Не звертай уваги, Норо, у привидів немає золотої середини, найчастіше вони не знають меж.

- Мені від цього не легше! А слово тримати привиди вміють? Здається, «дехто» обіцяв мене не чіпати?

Чоловік невдоволено посміхнувся і, на щастя, спішно покинув наше товариство.