Глава 14

Глава 14

Я спробувала розвернутися, але мене притиснули так, що й поворухнутися не виходило. Тільки поглядом я спіймала дужі чоловічі руки, які владно лежали на вигинах моєї талії і багатозначно гладили пальцями ребра. Волосся лоскотало чуже дихання, а по шкірі блукав холод. Серце застигло, як шматок розпеченого заліза, яке опускають у воду, щоб загартувати. Розум невтомно повторював, що треба кричати, але я не могла і слова промовити. Невідомий прибрав одну руку і провів тильною стороною долоні від шиї до плеча. Інстинкт самозбереження таки взяв гору, я почала вириватися і вимагати, щоб мене негайно відпустили. Але безрезультатно, незнайомець і на міліметра не відсунувся, навпаки, його гарячий на відміну від крижаного дотику подих, ставав тільки ближче. Не знаю, як мені вдалося схопити порцелянового глечика і щосили вдарити ним по нозі нападника, та на якусь мить сталеві обійми ослабли і я змогла віддалитися, але, на жаль, ненадовго. Невідомий швидко наздогнав мене, однією рукою схопив за стан, а іншою зірвав з плеча рукав сукні і впився льодяними вустами в шкіру. Я закричала. Як навіжена закричала. Чоловік не просто цілував, він ніби карав за щось, прикушував і одразу ж пестив губами вкушене місце. В мене потемніло перед очима. Від того, що я не бачила свого викрадача ставало тільки страшніше. В голові по колу носилися благання аби ж Філіп почув мої крики. Сльози зволожили щоки, а всі м’язи вже боліли від напруженням і моїх спроб вивільнитися з лап негідника. Аж ось, він зупинився, наче дозволяючи мені перевести подих. Його пальці мазнули по обличчю і прибрали волосся, що прилипло до нього.

- Чому ти плачеш?

Від голосу незнайомця мене ніби списом наскрізь проштрикнули. Я вже чула його… Стовідсотково чула! Цей солодкий мед, підступний придих і пекуче полум’я в кожній нотці. Його важко сплутати. Неможливо просто.

- Я знаю, хто ти. Знаю…

- Невже?

Тепер я і сама не рухалась. Боялася сполохати. Чоловік так само стояв позаду, але до мене не торкався.

- Ти той музикант з готелю. І це все підлаштував також ти, вірно?

Невідомий хмикнув:

- Ні, я всього лише грав на фортепіано. – Він повільно наблизився і вже десь біля вуха промовив:

 - Я не винен, що мене почула саме ти, Елеоноро.

Боязко було навіть смикнутися зайвий раз. Аби тільки мене більше ніхто не чіпав. Зате тепер я точно знала, що та зустріч з ним не привиділася. Все відбулося насправді, але якимось чином у нього вийшло підмінити реальність.

- Що тобі треба від мене?

- Зараз чи взагалі?

Йому смішно? Тут кров стигне в жилах, а йому смішно?!

- Взагалі.

- Ну, якщо ти та, хто мені потрібен, тоді з тебе невеличка послуга. А якщо ж ні…хто ти там за професійним спрямуванням? Юрист? Думаю, знайдемо в нас гідну заміну твоєму теперішньому місцю роботи.

Мене ніби пронизали з іншого боку. Ось тобі і прямі зізнання. Схоже, поряд стоїть саме той, завдяки якому безліч дівчат ледь з глузду не з’їхали…Я не витримала і спробувала повернутися, щоб побачити обличчя цього мерзотника, але він надто швидко відреагував і першим схопив мене за шию так, що я знову повністю опинилася в його полоні.

- Тихо. Не треба різких рухів. Тобі ж краще, якщо ти нічого не бачитимеш.

Що? Що він зібрався зі мною робити?! Як же витримати це? Як вистояти? Треба заговорити його, а потім спробувати ще раз погукати Філіпа. Друг недалеко і має мене почути.

-  Яку послугу ти хочеш?

- Для цього спочатку треба з’ясувати, чи годися ти.

- І як це з’ясувати?

- Мені дехто потрібен. Скоро вона розповість, що там з твоєю кров’ю, а далі ти сама все зрозумієш.

Вона? Ну, звісно, він не один, в нього є спільниця. Невже Марта? В голові промайнули слова Вероніки: «колишня власниця готелю»….Так, це вона! Адже всі, хто приїжджав, напевно зупинялися в ньому. Жінка там і обирала дівчат для злочинця, якого переховує вдома. Не здивуюсь, якщо вона знає, де тіло її брата. Майже впевнена в її причетності. Що ж вони з ним зробили? Але зараз я запитала інше, що хвилювало неменше:

- Де ви дістали мою кров?

- Ну, це занадто просто, - він знову почав гладити моє плече, - подумай, Елеоноро. Ти знаєш відповідь.

Від теплих барв в його голосі мені ставало гидко. Але чоловік мав рацію, я дійсно знала:

- З троянд. На колючках троянд, якими я вкололася, залишилися сліди крові.

Невідомий тихо засміявся позаду, що підтвердило правильність моїх суджень.

-  Що ви з нею робитимите? І чому ти не дозволяєш глянути на себе, все одно заберете мої спогади, яка тоді різниця?

- Не лізь поперед батька в пекло. Встигнеш ще надивитися. – Його рука неспішно перемістилася до ключиці і окреслила неприкриті тканиною місця. – Якщо звісно маєш те, що необхідно.

- Може нарешті скажеш, що саме? – замість страху, ніби ртуть по стовпчику, в мені піднімалася злість.

- Не квапся…всьому свій час, який, доречи, можна провести з користю. – Чоловік обпік кінчик вуха легким поцілунком, а я ледь плечі не вивихнула, з такою тільки силою їх підняла. – Ти ж розумієш, що сама б я сюди не прийшла? Там надворі мене чекають. Якщо зараз не повернуся, тут буде повно поліції і повір, серед них знайдуться ті, що вам непідвладні.