Глава 13

Глава 13

Якщо бути до кінця чесною, слова Філіпа не стали для мене несподіванкою. Навіть більше, я була впевнена, що він нікого не виявить на записі. Той, хто все це підлаштував, володіє чимось таким незбагненним для нас, що прогоріти з камерами він би точно собі не дозволив. Ні, тут треба копати глибше.

Але я вже не могла закривати очі на всі ті речі, які відбулися і, ймовірно, продовжуватимуть відбуватися. Мені набридло хвилюватися, безкінечно шарпати собі нерви, підозрювати всіх навкруги. Я чітко вирішила, що час у всьому розібратися. Разом з цим в запасі в мене є ще цілих три дні і тепер – я доведу завдання до логічного завершення.

Філіп чекав пояснень. І чомусь саме від мене. Його погляд дедалі більше наповнювався підозрою та…співчуттям?

- В чому справа, Філіпе?

- Мабуть, доречніше буде сказати «в кому».

Ой, не подобалося мені, як дивився мій друг. В його очах я бачила жах від усвідомлення чогось страшного. Але чого?

- Почекай,... - ось воно й дійшло, - тобто, коли ти сказав, що в мене серйозні проблеми, ти мав на увазі… проблеми з головою, так?! – Мені стало і смішно, і гірко водночас. Але насторожений та винуватий вираз обличчя напроти миттєво стер навіть найменший натяк на посмішку.

- Філіпе, ти серйозно вважаєш, що я сама ті квіти в номер притягла?

Чоловік здвигнув плечима і розгублено відвернув погляд.

- Супер! А тобі не спадало на думку, де б я стільки сухих троянд знайшла? Ще й в чужому місті! Як би я їх сюди непомітно пронесла? Врешті-решт, передивись всі записи з камер і ти впевнишся, що хто-хто, а я тут ні до чого!

Друг мовчав, провокуючи зародження мого роздратування:

- Все зрозуміло з тобою! – Я нарешті стала на ноги, хоч, скажу, що відчуття не з приємних, але загалом терпіти можна.

- Куди ти?

- Взуюсь і снідати піду. А ось тобі раджу купувати білета і їхати додому. - Поплескала чоловіка по руці і пошкандибала в номер. Там вже прибирали покоївки. Подумки подякувала Вероніці за турботу, дівчина вірно зрозуміла, що викликати поліцію ніхто не збирався, а ось порядок навести не завадило б. Від шурхоту сухих троянд в мене мороз по шкірі пішов, а ось від хвилюючих поглядів жінок, які буквально застигли, побачивши господарку номеру, захотілося втекти звідси подалі. Я навіть в дзеркало на себе не глянула, просто взулася, взяла телефон та гаманець і пішла до ресторану. Філіп встиг випередити мене та сидів вже за столиком, не знаючи, як тепер підступитися:

- Норо, пробач. Я цілковитий ідіот! Коли почув твій крик, ледь не посивів, а потім ці квіти…вибач, я розгубився…

Молодець, Нора! Мало того, що сама влізла невідомо куди ще й друга потягла за собою. Я видихнула і стиснула його долоню. Та коли в очах чоловіка запалали вогники, миттєво прибрала руку.

- Філіпе, стосовно вчорашнього…ти ж розумієш, що не повинен був мене цілувати?

Від мого відвертого запитання друг весь почервонів. От просто цікаво, коли він дитину робив, теж так ніяковів? Хоча, з іншого боку, якби не ранкові події, навряд чи я була б зараз такою сміливою, просто стрес висмоктав вже майже всю мою емоційність.

Знову настала мовчазна пауза, в повітрі відчувалося напруження, але не згадати про поцілунок, хоч і «п’яний» було б неправильно. Філіп довго не міг зібратися, багато раз починав розмову, вибачався, а потім просто взяв і всю нашу дружбу одним реченням ніби на звалище жбурнув. Виявляється, весь цей час чоловік небайдужий до мене, тому близькості між нами йому кортіло ще від дня знайомства. Ба, навіть більше, саме з його слів і почалися плітки про нібито наш службовий роман. Він не хотів, щоб на мене ще хтось звертав увагу, а особливо, коли дізнався про чималий інтерес з боку Максима Анатолійовича. З боку Максима Анатолійовича?! Виходить, це тільки я одна така сліпа була? Всередині зажевріли неприємні відчуття. Набридло постійно дізнаватися очевидні всім, окрім мене самої, речі. Я вже нічого не хотіла чути далі, аби тільки привести себе до ладу та скоріше вирушити в гості до Марти. І як Філіп не намагався відмовити від цієї ідеї, через півгодини ми обоє сиділи в автомобілі таксі.

Здається сьогодні намічалося якесь чергове оригінальне свято. Тутешні обвішували свої балкони, паркани та дерева невеличкими розмальованими мішечками, наповненими усілякими предметами. Водій таксі помітив наші зацікавлені погляди і пояснив, що сьогодні ніч мандрівних привидів. За старим повір’ям, вночі вуличками міста промайнуть привиди з багатьох, і навіть самих віддалених частин світу. Мешканці кладуть у зроблені власноруч мішечки речі, що стали їм у нагоді минулого року, а також написані на папері бажання. Наповнені мішечки являють собою свого роду подарунки чи вітання привидам. А ті у вдячність виконують одне будь-яке бажання власника кожного мішечка.

Незвична традиція, але тим вона і захоплює. Водій таксі, доречи, нам  також порадив взяти участь у цьому дійстві. Багатозначно підкреслив, що ми не пошкодуємо і бажання точно здійсняться. Та мені вже було не до бажань якось.

Коли в оточенні лавандових барв перед очима виріс кам’яний будинок в три поверхи, оформлений в готичному стилі та прикрашений різнокольоровими клумбами, деякі квіти яких з самої землі вилися аж по стінах, в мене, чесно кажучи, зник дар мови. Красиво, таємниче, загадково, але надзвичайно заманливо. Цей будинок дійсно вирізнявся поміж інших в місті, в ньому відчувалася якась сила і міць, в нього була своя історія і, мабуть, безліч таємниць. Мені хотілося потрапити всередину, хотілося доторкнутися до нього, пройнятися незвичайною атмосферою, мене тягло туди, тягло наче магнітом…