Глава 10

Глава 10

Здається, я навіть дихати перестала. Я так вдивлялася в обличчя Ксенії, що збоку, мабуть, це дуже дивно виглядало. Але її очі… вони порожні…Там зовсім нічого не відображалося. Зовсім.

Дівчина знову мило посміхнулася і голосом попелюшки промовила:

- Знаєте, в кожному місті є свої загадки. Наше – не виключення. Я закохалася в нього з першого погляду. Тут мій справжній дім.

Я похитала головою і збиралася вже змінити тему, але мені знову дещо спало на думку:

- Владислав говорив, ви займаєтеся музейними справами. Я чула у вас в місті багато стародавніх пам’яток, різних цікавих предметів, як ось, наприклад, відомий ніж Пареуса.

І знову нічого. Нуль емоцій. Окрім легкої усмішки звісно. До того ж, цілком не штучної. Та я не зупинилася й на цьому, ніби ненароком продовжила далі:

- В мене є хороші знайомі в столичному музеї. Подейкують, ніж збираються передати туди, щоб зацікавити його історією ще більшу аудиторію.

- Ні!

Ось воно! Ну, нарешті.

- Це неможливо! - Ксенія зблідла ще сильніше і раптово підскочила на місці. Її дихання глибшало, а очі почорніли, як космічна темрява.

- Чому неможливо? – я намагалася зберігати спокій і не виказувати свого переможного настрою. І навіщо тільки в це пірнаю?

- Цього ні в якому разі не можна робити!

Хай йому грець! Та її трусить як навіжену. Я навіть не встигла помітити, коли все почалося.

- Ксеніє, заспокойтеся, будь ласка. Все добре. Просто скажіть, чому не можна чіпати того ножа?

- Я сказала не можна! – дівчина раптово ступила до мене і боляче схопила за зап’ясток. Зараз вона була схожа на дикого звіра, на територію якого вдерлися чужаки. Я намагалася висмикнути свою руку, але її хватка виявилася просто залізною.

- Що відбувається, Ксеніє? Скажіть, мені можна довіряти.

Сестра Влада вперлася холодним потойбічним поглядом і стиснула зап’ясток ще сильніше. Я вже ледь терпіла біль. Ніколи б не подумала, що дівчина може так міцно схопити. Потім вона повільно наблизилася до вуха та чітко прошепотіла:

- Ніколи не наближайся до ножа… - і знепритомніла в моїх обіймах.

Навіть добре, що ми знаходилися в лікарні, їй швидко надали першу допомогу. І як виявилося – в неї різко впав тиск. Нічого не нагадує? Тепер довелося хвилюватися ще і за Ксенію. Стільки думок в голові перемацала. Ну що з ними всіма не так? Га? Я перенервувала, тому незчулася, як задрімала. Розбудила мене мама Влада, приємна жіночка середніх років, і теж власниця неймовірно виразних медових очей. Так, схоже очі – їхня сімейна особливість. Вона повідомила мені, що і Владислав, і Ксенія прийшли до тями, з ними на щастя все гаразд. Потім запропонувала сходити разом повечеряти. Повечеряти?! Я глянула у вікно, надворі дійсно вже стемніло. Капець, другий день і знову повз свого завдання. Я перепросила і пообіцяла завітати завтра перед від’їздом. Вирішила обійтися без таксі, адже звідси до готелю не дуже й далеко.

Поки йшла міркувала про останні події. Це ж треба, за попередні кілька днів я емоцій отримала більше, ніж за місяць. В голові не вкладалася поведінка Ксенії. Ні, те, що з нею непогано «попрацювали» - в цьому я ані граму не сумнівалася. Вплив на психіку видно неозброєним оком. Невже гіпноз? Ну, а як ще це безумство можна пояснити? Хіба що тільки розладом або прихованою хворобою.

В мене знову задзвонив мобільний. І коли я побачила, хто телефонував, сама б залюбки зараз свідомість втратила. Максим Анатолійович власною персоною! І не відповісти йому, мабуть, не найкраща ідея. Тому швиденько підняла слухавку. Чоловік наче аж радий був мене почути, доволі грайливо спілкувався, цікавився, як я тут одна. І все ніби було добре, аж поки начальник не запитав, що там з нашими баранами. А під баранами він звісно ж мав на увазі питання відносно чудернацької декларації. Мені ще ніколи в своєму житті не доводилося виправдовуватися за роботу. Я намагалася обережно обійти гострі кути, намагалася пояснити, скільки всього заплутаного навкруги коїться і сподівалася на розуміння з його боку, але всі сподівання виявилися цілком марними. Те, що я почула вибило землю з-під ніг. Максим Анатолійович розмовляв жорстко і безкомпромісно. Він сказав, що не очкував від мене такої безвідповідальності, що в доволі нелегкі для нашого департаменту часи я поводжу себе як справжній ворог. Та що там говорити, чоловік вперше дозволив собі підвищити голос, а я взагалі до цього не чула, щоб він на когось кричав. Таке враження, ніби зі мною розмовляє зовсім інша людина.

Після рясного вимащування багнюкою мені повідомили ще одну «чудову» новину – відрядження продовжують на декілька днів, бо випадком з декларацією дійсно почали цікавитися вищестоящі органи, хоча навіщо воно їм – незрозуміло. Як я не запевняла, що за одну добу впораюсь, директор і слухати нічого не захотів, прямісінько при мені набрав когось по іншому телефону та наказав продовжити проживання в готелі, і анулювати мій білет на завтра. Такого оберту, зізнатися, я зовсім не очікувала.

- Не псуйте моєї довіри до вас, Елеоноро Володимирівно. І, будь ласка, покваптесь вже врешті-решт! – та й вимкнувся собі на здоров'я.

Сказати, що я перебувала в шоці – нічого не сказати. Ніхто ніколи так зі мною не спілкувався. Та хіба моя провина в тому, що обставини складаються саме подібним чином? Нерви не витримали, сльози одна за одною покотилися по моїм палаючим, чи то від образи, чи то від сорому щокам. Я більше не поспішала, просто переставляла ноги і просувалася вперед.