Глава 9

Глава 9

Мені конкретно не вистачало повітря. Здавалося, сам простір стискав мої ребра і не давав легеням наповнитися киснем. Перед очима то темніло, то навпаки, з’являлися маленькі блискучі зірочки, які хаотично рухались одна з одною. Вероніка щось промовляла, але я її майже не чула. Вся увага зосередилась на диханні, яке ніяк не вдавалося вирівняти. Голі стіни сміялися з мене, наче справжні люди. В цю мить я могла хіба не заприсягнутися, що бачила, як вони простягають свої сірі кам’яні руки і тицяють в мій бік пальцями. Ось тобі і напад панічної атаки. Ніби як сон в реальності. Я намагалася згадати, що треба робити в таких випадках, але все навкруги тиснуло на мене, не дозволяло зосередитися. В голові миготіло питання, чи не з’їхала я з глузду? Та ні! Не могла! Я точно знаю, де була вчора і що робила. Знаю, що саме тут знаходилося фортепіано і той незнайомець-віртуоз.

В кишені заграв мобільний телефон. Саме завдяки йому я і прийшла до тями. Філіп. Мені телефонував Філіп. Мій рятівник. Я напружено вдихнула. Сказала, що передзвоню через десять хвилин і почала скоріш вибачатись перед Веронікою за зайвий клопіт:

- Мабуть, це побічний ефект від низького тиску і втрати свідомості. Дійсно наснилося, а я не повірила. Ще раз перепрошую, подібного більше не повториться. Обіцяю. – Мені було так соромно перед нею. Але дівчина з розумінням поставилася до цієї дивної ситуації. Навпаки, підтримала мене. Запевняла, що все гаразд і не треба виправдовуватись.

Я поквапилася залишити цю містичну кімнату і хутко попрямувала до себе. Навіщось зачинилася на ключ і тремтячими руками набрала Філіпа. Чоловік відповів одразу. Почувши мій голос, друг швидко здогадався, щось трапилось. Він безперестану допитувався, а я не знала, як і що говорити, особливо коли й сама зовсім нічого не розуміла.

Далі Філіп здебільшого розповідав про своє особисте життя. Про те, що Світлана вже вимагає мешкати разом, а він ніяк не може наважитися на цей крок. Згадав, що варто було лише мені поїхати, як на роботі почався справжній хаос. Подейкують, на наш департамент чекають кардинальні зміни, особливо що стосується керівництва. Тому Максим Анатолійович, м’яко кажучи, не в дусі останнім часом. Ця новина не дуже мене надихнула, адже своє завдання тут я поки так і не виконала. Якби на горіхи не отримати.

Недовга розмова з моїм другом трохи розрадила та заспокоїла хворобливі думки. Погляд мимоволі впав на золотистого пакунка. Я розкрила його, історія з засушеною трояндою знову повторилася. Ця дурня мене роздратувала, тому я схопила вчорашнього даруночка і все це разом дружньо вирушило в сміття.

Може я з’їла вчора щось не те? Чи надихалася чогось? Може мені хтось щось додав у воду? Варіантів безліч. Але одна константа таки є – зі мною весь час був Владислав. Зізнатися, я не хотіла спочатку йому розповідати про цей випадок, бо знаю, чим би розмова закінчилася – чоловік зі словами «я ж казав!» за руки і ноги відволік мене б за місто в свій маєток, аби типу відсидітися. Але тепер… Навіть не впевнена, невже підозрюю саме його? Чи не варто поспішати з висновками? Однак, він доволі дивно поводив себе під час нашої останньої зустрічі, такі історії розповідав. Хоча, враховуючи аргументи Владислава, про засохлі квіти мови взагалі ніколи не йшло. Я перша про такі речі говорю. Не в’яжуться трохи слова інших дівчат з моїми.

Коротко кажучи, я йому зателефонувала, але чоловік мені не відповів. Я спробувала декілька раз та марно. Все зрозуміло. Отже, це він! А що, гарна ідея! Налякати страшними історіями, спробувати заманити до себе за місто, а там роби, що забажаєш. Не повелася? То на тобі якоїсь погані, щоб потім вздрівалося бозна-що і ти сама врешті-решт прибігла. Як я могла так помилитися? Не віриться просто. Але ж все збігається! Капець! Невже Владислав – маніяк? А патрулюванням прикривається. Скільки он таких історій світом блукає. Треба негайно щось робити. Докази…Мені потрібні докази. Якщо чоловік додав мені чогось, то воно, ймовірніше, ще в моїй крові. Та й камери в ресторані були, можна їх перевірити. А головне – необхідно сповістити відповідні органи, поставити всіх на вуха. Гайда у місцеве відділення поліції.

Таксі, прибуло якраз вчасно. Я тільки схопила сумку і через три хвилини вже їхала в потрібному напрямку. До місця призначення ми дісталися досить швидко, саме місто було невеликим, тому загалом все знаходилося неподалік один від одного. Я підійшла до чергового – доволі молодого привабливого хлопця, показала своє посвідчення і попросила зустрічі з начальником відділення.

- Вибачте, я маю спочатку сповістити керівництво. А з якою метою?

З якою-якою метою? Розповісти, що ваш працівник злочинець або стає на той шлях. Але так звісно я не сказала. Просто повідомила, що з робочих питань. А оскільки з деклараціями в нас пов’язана добра половина населення всієї країни, зазвичай, біля дверей мене довго не тримали. Та раптом, у вартівні задзвонив інший телефон. Черговий підняв слухавку і аж підскочив на місці:

- Вибачте будь ласка, почекайте хвилину, це занадто важливо.

Я мовчки розвела руками і залишалася чекати біля віконця. Та слова чергового миттєво мене зацікавили:

- Так! Як вони? Тримаються? Влад прийшов до тями? Куля не зачепила життєво важливих органів?

Коли я почула знайоме ім’я, в мене холодок по спині пішов. Я дочекалася кінця розмови і одразу кинулася до хлопця:

- Вибачте, ви сказали Влад? Це, часом, не один з ваших патрульних? З ним щось сталося?