Глава 4

Глава 4

Філіп у призначений час чекав мене в таксі біля мого будинку. Хлопець на вигляд аж подорослішав, мабуть так йому давалося хвилювання. Не те, щоб я серйозно ображалася на нього, просто сердилася, адже вважала чоловіка справжнім другом, особисті таємниці довіряла, а він навіть не спромігся про такі події у своєму житті розповісти.

Як тільки я вийшла з під’їзду, друг одразу вискочив з автомобіля і допоміг покласти дорожню сумку в багажник таксі. До вокзалу їхали майже мовчки. Я спостерігала у вікно за прекрасним світанком, як перші промені сонця біжать по небу, розмальовуючи його в неперевершені барви, як все починає потихеньку прокидатися, рухатися, оживати.

Перед відправленням Філіп пригостив мене кавою. Колега крутив в руках ємкість з гарячим напоєм і ніяк не міг наважитися розпочати.

- Послухай, не хочеш – не розповідай. Врешті-решт це не мої справи, а твоє особисте життя. Хоч на весілля покличеш? – я посміхнулася та дружньо штовхнула хлопця в плече, але Філіп так і залишився напруженим.

- Не кажи мені цього. Я взагалі не знаю, що тепер робити. Зі Світланою вийшло само собою, ми обоє були нетверезі. Потім вона перша почала приходити до мене в кабінет, робити неоднозначні натяки, а потім…

- Я зрозуміла, далі можеш не продовжувати. Але у вас буде дитина. Це велика відповідальність, Філіпе. І ти повинен вчинити, як справжній чоловік, а не маленький хлопчик.

Друг нічого не сказав, просто невпевнено декілька раз кивнув головою. Я видихнула і обійняла його. Дійсно, нелегко йому доведеться. І вибору вважай, що нема. Але, що зроблено - те зроблено. Маю надію все в них владнається.

Ми попрощались з Філіпом і я вирушила в дорогу. Їхати мені аж двадцять з гаком годин. Музика, книжки, а читати я обожнювала, гарні краєвиди за вікном потяга  - спростили очікування і час минав непомітно. В купе на два місця я знаходилась одна. Десь за годинку до прибуття до мене приєдналася маленька моторна бабуся з доброзичливою посмішкою на всі тридцять два. Дійсно на всі тридцять два, незважаючи на її вік. Бабця чемно запитала, чи можна біля мене розміститися, бо їхати їй всього декілька зупинок, а вештатись в пошуках вагонів з сидячими місцями не дуже хотілося. Звісно, я з задоволенням запросила її. Спільну мову ми знайшли одразу, тому з перших же хвилин одна одній про себе розповіли. Бабуню звуть Роза, вона їздила в гості до своєї єдиної доньки, а зараз прямує додому. Виявляється, в минулому бабуся Роза також була державним службовцем, працювала в місцевій державній адміністрації. Її чоловік письменник, а дочка якраз готується стати матір’ю.

Майже всю нашу розмову бабуся жваво посміхалася. Від її життєрадісності і в мене настрій піднявся. Але, на жаль, ненадовго. Варто було їй лише почути історію мого відрядження, а особливо, де саме я прямую, всю радість з обличчя як вітром здуло. 

- Ой, багато ж дивних історій ходить тим містом. А особливо щодо подій п’ятирічної давнини.

- Це ви про вбивство мера? – здогадалася я.

Мою новоспечену знайому безумовно здивувала така спокійна реакція.

- Там все непросто. Тіло зникло, вбивцю не знайшли…

- Почекайте, як це тіло зникло? З моргу, чи що?

Бабця стривожено закивала:

- Так-так! Як випарувалося наче! Невідомо, куди воно поділося. Поліції нічого не вдалося відшукати. А найголовніше, сестра ніби навмисно не поспішала його хоронити. Ніхто навіть не знає, чи взагалі приїжджали їхні батьки.

Ось тобі як. Про таке в інтернеті чомусь не писали. Справді дивно. Зазвичай подібна інформація набуває широкого розголосу, а тут раптом тиша.

-  Можливо сестра якось причетна до зникнення тіла?

- Та начебто ні. Слідство проводили, але її ніхто не чіпав.

- Ясно. Мабуть в неї алібі.

- Ой, не знаю, та краще ти б трималася подалі від цієї темної історії.

Її інтонація змусила мурах свавільно бігати в мене по спині. Та зовні я зберігала спокій:

- А чому саме мені? Щось не так конкретно зі мною?

Бабуся Роза ближче підсунулася і почала шепотіти, немовби нас хтось міг почути:

- Не тільки з тобою, а й зі всіма дівчатами, що якимось чином наближаються до всіх тих подій.

- Що ви маєте на увазі? Слідчих?

- І слідчих, і журналістів, і письменників – всіх. У мого чоловіка за родом діяльності є знайома журналістка, трохи старша за тебе. Декілька років тому вона, як і ти, приїхала зі столиці, щоб написати статтю, засновану на реальних подіях. Та варто було їй лише зануритися в ту нерозкриту і заплутану історію з мером, як місто наче прив’язало її, дівчина так і залишилася там жити аж дотепер. Теж саме сталося і з іншими дівчатами, які намагалися хоч щось розвідати або дізнатися про обставини вбивства чи зникнення тіла. А найголовніше – в них всіх провали в пам’яті. Ніби місто іноді висмоктує якісь окремі спогади. Ніхто не полишив його. Ніхто. Незважаючи на свої життєві обставини, всі вони й досі там.

Потяг добряче хитнуло і я аж підстрибнула на місці. Всі ці моторошні припущення трохи спантеличили. Дурня якась!