Глава 3

Глава 3

Ось і моє третє відрядження за весь час роботи. І цього разу – дійсно далеченько. В мене спочатку закрадалися думки, що можливо бос вирішив таким чином помститися за ту відмову, але, власне кажучи, яке це вже має значення, завдання є і його треба виконати.

Порадувала в лапках батьків новиною, замовила квитки на потяг і номер в місцевому готелі та почала розробляти план, що, де і як треба довідатися. Номер забронювала на три доби, думаю цього часу більш ніж достатньо, щоб все з’ясувати. Прочитала історію міста. Ну, місто як місто, зі своїми правдами і дивами. Єдине, що дійсно вразило – це велика кількість різноманітних традицій. В них майже кожний день символізує щось своє, а особливо мені запам’яталися так звані «дні туманів», коли на декілька діб місто занурюються в синюватий серпанок і всі одягають чорний одяг, щоб краще бачити один одного. Обожнюю чорний колір. Треба і з собою взяти побільше всього темного на випадок зустрічі з туманом.

Вивчила мапу міста, проклала маршрут, визначила хід подальших дій і почала збиратися додому. Мене відпустили з роботи, враховуючи практично безсонну ніч і майбутнє відрядження. До кабінету знову навідався Філіп:

- Оце так! Не думав, що твій головний тебе в заслання відправить. І взагалі – не розумію, яка від того користь?

- Ну, чесно кажучи, я також не вірю в успіх мого своєрідного маленького розслідування, але, що можу поробити? Розвіюсь зате. Давно вже ніде не була.

- Та те місто знаходиться бозна-де! Розвіється вона. Краще б відмовилася.

Мій погляд застиг на його обличчі. Вперше бачу друга таким стурбованим і нервовим. Зазвичай він або насміхається над проблемами, або просто мовчить. Але ніколи не підвищує голос, лише іноді жартома.

- Філіпе, ти чого? Звичайне відрядження, не вперше й не востаннє.

- Але воно може видатися небезпечним. Не думав, що ти така легковажна.

В мене очі по п’ять копійок зробилися. За скільки років я не чула від нього подібних слів. І головне навіть не те, що він сказав, а як. Хлопець наче виплюнув мені оте своє «легковажна».

- Знаєш, мені не подобається, як ти зі мною зараз розмовляєш. Можливо, хтось тобі настрій зіпсував, але це не привід псувати його мені, особливо перед відрядженням. Йди собі, Філіпе. Дістануся міста і дам тобі знати.

Чоловік змінився на лиці. Я не розуміла чому, та він справді страшенно хвилювався. Друг тільки-но відкрив рота, щоб щось сказати, але двері відчинилися і ввійшла Світлана. Не стукаючи, без якогось попередження, просто взяла і ввійшла. Вигляд вона мала доволі дивний: вся червона, розлючена, спантеличена, але готова до активних дій. Коли її погляд впав на Філіпа, дівчина ще більше почервоніла. Я хотіла було запитати, що відбувається, але Світлана мене випередила:

- Я вагітна! Від нього, - і пальцем вказала на мого друга. Філіп на відміну від неї весь зблід. На якусь мить мені здалося, що чоловіка заціпило. Він наче і не дихав взагалі. Та Світлана на цьому не зупинилася:

- Ми вже  півроку час від часу зустрічаємося. В нас буде дитина, тому ти…ви…більше не можеш залишатися з ним.

Тепер заціпило мене. Сонливість як вітром здуло. Я тільки переводила туди-сюди погляд і не знала, що далі говорити. Якщо чесно, я вважала свого друга незайманим. Він не користувався особливою увагою у жінок, як мені здавалося, ні з ким не зустрічався, і коли я одного разу проговорилася, що не була ще з чоловіком в тому самому сенсі, розуміюче поставився до цієї новини. А виявляється, у них зі Світланою таємний роман? Той, що типу між нами? Дівчина ж цілком впевнена в цьому. Вона гадала, він і зі мною, і з нею одночасно? Який жах! Я хотіла було вже попросити їх залишити мій кабінет, бо ще мелодрам мені не вистачало, але в дверях з’явився Максим Анатолійович. Цікаво, він все чув? Світлана одразу ж вгамувалася і спішно вийшла, а ось до Філіпа нарешті повернувся дар мови:

- Норо, ми маємо поговорити, - коротко зиркнув на начальника і додав, - наодинці.

- Це не моя справа. Все гаразд. Ввечері зателефоную тобі. – Я хотіла аби він скоріше рушив слідом за Світланою. Друг декілька хвилин розгублено дивився на мене, а потім кивнув головою і покинув кабінет.

- Вчасно я вас відрядив, чи не так? – хитрість в очах начальника натякнула, що він таки все чув. Я відвернулася і почала демонстративно копирсатися в сумочці. Начальник наблизився і поруч зі мною обіперся об стіл. Я швидко відступила назад.

- Мені вже час, якщо ви не заперечуєте. Телефон зі мною, в разі якихось питань…

- … я одразу вас наберу. Не хвилюйтеся. – І знову цей дивний уважний погляд в мій бік.

- Несхоже, щоб ви засмутилися, Елеоноро Володимирівно. Чесно кажучи, не очікував я такого від Філіпа. Уявляю, як вам неприємно.

- Як я вже і сказала, це не моя справа. Бувайте, Максиме Анатолійовичу. Коли дізнаюся щось важливе, одразу вам повідомлю. – Поклала в іншу руку піджак і попрямувала на вихід.

- Норо!

По спині пробігли дрижаки. Він, саме він, вперше звертається до мене так неофіційно. Поки я вагалася, як відреагувати у відповідь, начальник потихеньку наблизився і зупинився позаду. Відстань була зовсім незначною, бо я відчувала його дихання на своїй шиї. Він говорив тихо і якось заворожено: