67.

Я відчула тривогу, бо нікого, окрім нас, біля будинку більше не було. Але вирішила не звертати на них увагу, можливо, це просто якісь фанати,  мені треба змиритися з тим, що на мене звертають увагу на вулицях, іноді просять автограф чи хочуть зі мною сфотографуватися. Можливо, і тут саме це їм було потрібно…

— Добрий вечір, — сказала я і рушила до дверей, щоб увійти у під’їзд. 

— Почекай, — той, який говорив, що стежив за мною, перегородив мені шлях. — Ми хочемо познайомитись поближче, Єво, — він якось неприємно усміхнувся. 

 — На жаль, у мене немає часу, приходьте на нашу виставу, після неї я зможу вам дати автограф чи зробити фото, але поза театром я такого не роблю, — сказала я, намагаючись, щоб у моєму голосі не звучав переляк, який скував моє тіло ніби кригою. 

— Що ж ти така холодна до своїх фанатів, — невдоволено сказав інший, який так само став біля свого приятеля. Його рука раптом опинилась на моєму лікті. — Тобі варто бути привітнішою, кралю.

 — Відпустіть мене, бо я зараз викличу поліцію! — я намагалася вивільнитись, але він міцно вхопив мене за передпліччя і не відпускав. 

Я другою рукою почала шукати телефон у сумці, але він, як назло, не знаходився, під руку потрапляло що завгодно, але не мобільний. 

— Припиняй ламатись, ми ж нічого поганого не хочемо, — той, що мене тримав, схопив мене і іншою рукою, тепер тримаючи за обидва передпліччя, що я практично не могла рухатись. Було боляче, певно, залишаться синці. 

— Так, зроби з нами фотку! — додав другий і дістав мобільний.

 — Відпустіть мене, мені треба додому! — вигукнула я, уявляючи, як жалюгідно я буду виглядати на фото — розпатлана, перелякана, з сумочкою, що з’їхала з плеча. — Ви не маєте право робити фото без мого дозволу! 

— Ми ходили в театр, а ще брали участь в розіграші, але ви все підтасували і з тобою був твій хлопець! — сказав перший невдоволено. Другий став поруч з нами з іншого боку, направив на нас селфі-камеру і почав клацати фото. — Хоч усміхнись, блін! 

 — Я заявлю на вас в поліцію! — повторила я. 

Мабуть, треба було кричати. кликати на допомогу, тоді сусіди б почули і вийшли та допомогли мені, але мені було соромно. Я боялася, що  всі будуть говорити про цей випадок і кепкувати з мене. 

“Треба було придбати газовий балончик чи електрошокер для подібного випадку”, — як завжди, слушна думка прийшла зі значним запізненням. 

Але тут двері відчинилися, і з під’їзду вийшов мій сусід з собакою на повідці. Собака, побачивши чужих людей, загарчала.

— Що тут відбувається?  — запитав сусід. 

 — Це якісь хулігани, — сказала я тремтячим голосом. 

— Ми просто хотіли сфоткатись з зіркою, ніякі ми не хулігани! — заявив той, хто тримав мене, але в той самий час він все ж відпустив мою руку. 

 — Якщо я вас ще раз тут побачу, то ноги повідриваю! — пригрозив сусід, і хлопці, пробурчавши щось, ретирувались. 

 — Дякую вам, — сказала я. — Просто я не чекала, що таке може статися…

— Тобі варто бути обережнішою, навіть я вже бачив відео з твоїм театром у себе в стрічці, — сказав він. — Але звідки вони дізнались про те, де ти живеш? Ти ж не виставляла свою адресу?

 — Вони сказали, що стежили за мною, — я зітхнула. — Ех, коли я хотіла бути популярною, то не знала, що наслідки можуть бути не завжди приємними…

— Тобі треба подумати про свою безпеку, може, поговори з менеджером вашим, чи хто там у вас. Таке краще не пускати на самотік. 

 — Так, я, може, куплю собі перцевий балончик, або ще щось таке… Ще раз дуже дякую, — пробурмотіла я. 

Він кивнув і повів свою собаку на прогулянку, а я швидко забігла до під’їзду. Коли дісталася до своєї квартири, подумала, може, мені подзвонити Адаму і розповісти все. Але я не хотіла його напружувати, я ж бачила під час цієї вечері, як він сильно переживає, коли хтось чіпляється до мене… Все вже позаду, тож я не бачила сенсу у тому, щоб псувати йому настрій. Але завтра варто поговорити з Вітольдом і спитати поради, що мені робити з цими нав’язливими прихильниками…

Все одно набрала Адама, я обіцяла йому подзвонити, як дістанусь додому. 

 — Привіт, — усміхнулася, коли почула його голос у слухавці. — Я вже вдома. 

— Привіт. Все в порядку? — запитав він. 

 — Так, Аліса мене підвезла, все добре, — я трохи відчувала провину через свій обман, але все ж і насправді закінчилося добре. Навряд чи ці хлопці зробили б щось гірше, ніж просто фото. Врни виглядали цілком благополучними і зовсім молодими… — А  як твої справи? 

— Все нормально, хоча сумую за тобою, — відповів він...