64.

"Джерелом" шуму був Адам. Келих в його руці просто тріснув і шампанське полилось на стіл. Здається, на його пальцях була кров. Він дивився на Даню непроникним поглядом, атмосфера була аж якоюсь зловіщою. 

— Ви поранились! — тут же ахнула Аліса. 

Я, не думаючи ні хвилини, зіскочила зі свого місця і підбігла до Адама. Приклала до його долоні серветку.

— Дуже боляче? — запитала, дивлячись в його очі. 

— Ні, все нормально, — він видихнув, не відводячи від мене погляду. — Дякую. 

Його друга долоня торкнулась моєї руки з серветкою. Здається, він знову взяв себе і ситуацію під контроль.

 — Треба продезинфікувати рану, у вашому кабінеті має бути аптечка. — сказала я. — Ходімо туди…

— Добре, — кивнув Адам. — Дякую, — повторив ще раз. 

Але в його погляді я бачила багато інших невиказаних слів. Що ж, щоб він міг щось сказати, нам треба було піти звідси.

— А як же наше побачення? — насупився Даня. 

Я не хотіла більше навіть дивитися на нього. Адже це через його поведінку Адаму було боляче.

— Єва зараз повернеться, — сказав Вітольд. — Адаме, якщо що ми тут теж можемо самі впоратись, — додав він. — Може у вас є інші справи…

— Ні, ми повернемось разом, — сказав Адам, як відрізав. І потім встав з-за столу. — Ходімо, Єво. 

Він сказав це таким тоном, що у мене по шкірі пробігли мурашки.

Ми швидко вийшли до коридору, пішли до його кабінету і щойно ми опинились за дверима, Адам притис мене до стінки і впився своїми губами в мої. 

Я відповіла на поцілунок, мені хотілося розчинитися в ньому, забути про все і про всіх. 

 — Давай втечемо звідси, — прошепотіла йому на вухо. 

— Я обіцяв, що ми повернемось. Не варто всім знати про те, що ми зустрічаємось, принаймні, зараз. Не думай, я не хочу це приховувати, — тут же додав він. — Більше переживаю за твою карʼєру. Не хочу, щоб хтось думав, що ти стала примою через мене. 

— Так, я розумію, — я сумно усміхнулась. — Дуже кохаю тебе, і мені не по собі від того, що ти страждаєш зараз…

— Для мене головне, що ти кохаєш мене і що він тобі не цікавий, — відповів Адам, обіймаючи мене. 

— Авжеж, не цікавий, я чекаю не дочекаюся, коли це зібрання завершиться, — я усміхнулась йому. — Думаю лише про тебе, і твоя присутність додає мені сили. 

— Цікаво, як той малолітка провернув все, щоб випасти тобі… Я впевнений, що це не збіг. Спеціально запитав у вашого тіктокера, скільки було учасників. Там були сотні бажаючих, — Адам ледь насупився. 

 — Може, якось вплинув на результати? Це можливо, взагалі? Якщо найняти якогось хакера… Але я не розумію, чого він хотів цим досягти… Просто зіпсувати мені настрій? Він же не сподівався реально, що я зміню своє ставлення до нього за один день?

— Ну, не думаю, що там якась складна система. Скоріш за все, результати  не так складно підлаштувати. А чого хотів досягти… Може, щоб ми з тобою видали себе. Як варіант, — Адам зітхнув. 

 — Певно, що так… Тоді треба повертатися за стіл, щоб нас не запідозрили… — зфітхнула я. 

— Наліпи мені щось на палець, ходімо до аптечки. А то пішли і нічого не зробили, — сказав Адам. 

Ми пройшли до аптечки, він дістав пластирі. Я ще взяла антисептик і все ж обробила рану по-справжньому, а не просто наліпила пластир для виду. 

— Дякую, — Адам подався вперед і коротко чмокнув мене в губи. 

 — Все буде добре, — усміхнулась я йому. — Не думаю, що Даня щось викине, там купа сторонніх людей, віне не захоче скандалу. 

— Сподіваюсь, — Адам кивнув. — Він знає нашу таємницю, це не дуже добре. Але псувати репутацію театру не в його інтересах. Все ж, його сестра також тут працює. 

 — Так, він не дурний, може щось робити тишком-нишком, якусь шкоду. А на очах сестри буде поводитися спокійно. Так що я не боюся, ходімо, — я кивнула на двері.

— Так, ходімо, — він знов коротко чмокнув мене в губи. — Все буде добре…