43.

43. Л

Коли я вийшла на сцену і зазвучала музика,  я сконцентрувалася, страх відсунувся десь на задній план, а замість нього прийшло бажання перемогти і  не підвести нашу команду. Я відчувала себе легкою, як пушинка, а коли поглянула в глядацький зал, то побачила там Адама, який сидів у першому ряду, і усміхнулась йому. Подумала, що коли він поруч, я почуваюся захищеною. І тепер у мене все буде добре…

Я жодного разу не збилася, хоча й була досить самокритичною, та коли всі вийшли в кінці вистави на уклін, я розуміла, що виклалась на повну. Люди аплодували, і я чула власне ім’я, мене охопило таке хвилювання, якого я ніколи не відчувала раніше, але це було приємне хвилювання. 

Раптом я побачила Адама, який з букетом троянд ішов до сцени. Інші люди теж підносили букети, тож у цьому не було нічого дивного, але мій погляд був прикутий тільки до нього. Я відчувала, що мені на очі навертаються сльози радості. 

Адам підніс мені квіти і подався вперед так, щоб прошепотіти мені:

— Все було ідеально, ти молодець. Кохаю тебе…

Дуже багато часу на слова в нього не було, та і ризик викриття також нас стримував, тому я лише взяла квіти, піднесла до свого обличчя і, усміхнувшись, подякувала йому. Але, сподівалася, що в моєму погляді він прочитав усю глибину моїх почуттів до нього…

***

Нас довго вітали, не хотіли відпускати зі сцени, хоча це була й не прем’єра, я бачила, що Аліса злиться, але, на щастя, вона тримала себе в руках. Коли ми вже були за кулісами Вітольд сказав: 

— Ви всі гарно виступили, Єво, ти навіть здивувала мене. Зазвичай, коли прима виходить вперше на сцену саме в ролі прими, рідко коли їй вдається зіграти все так, як на репетиції. Але ти зіграла краще, ніж на репетиції, ти молодець, браво!  — він заплескав в долоні. 

 — Дякую, — я здивувалася, коли дівчата теж заплескали, підтримуючи його. — Це спільна заслуга, якби не ви, в мене б нічого не вийшло…

— Так, ти впоралась, — додала і Аліса кивнула. — Для першого разу дійсно добре вийшло. 

 — Дякую, — я усміхнулась їй. 

Дуже хотілося, щоб і далі в нашій трупі все було добре, без конфліктів. Я почувалася зараз дійсно щасливою. 

Та коли я вже виходила з роздягальні, раптом побачила Даню. Він стояв з невеликим букетом червоних троянд.

— Єво… Нам треба поговорити, — сказав він, поглянувши на мене. 

 — Дякую за квіти, — я відчула, що моє серце забилося частіше. — А про що ти хотів поговорити?

— Я весь час думаю про тебе, про нас, — почав він схвильовано. — Ти дуже важлива для мене, я не можу отак просто від нас відмовитись. Будь ласка, дай мені ще один шанс, я прошу тебе. Я буду найкращим хлопцем на світі, все зроблю заради тебе… 

 — Мені дуже шкода, — я дійсно відчувала провину перед ним. — Даню, ти хороший, ти був для мене хорошим другом… Справа не в тобі, а в мені, я кохаю іншого чоловіка, і не можу це змінити. Зрозумій, будь ласка, і не ображайся на мене…

— Але ти цілувалась зі мною, ти не поводилась зі мною, як з другом, — він підтис губи. — Єво, — його долоня лягла на мій запʼясток.

 І тут же ніби нізвідки зʼявився Адам. Він перехопив руку Дані і став між нами, прикриваючи мене собою. 

— Торкнись її ще раз і тобі кришка, — сказав він похмуро. Я бачила, як Адам напружився, він був готовий мало не вбити Даню прямо тут, в коридорі, де нас в будь-яку мить могли побачити…

 — Адаме, не треба, — м’яко сказала я.  — Все добре, ми просто розмовляли…

— Ясно, — Даня підтис губи, вириваючи руку. — Тепер все остаточно з тобою ясно, Єво, — додав з якимось призирством. 

— Скажи в її бік хоч слово… — почав Адам, і раптом ми почули за собою голоси дівчат…