32. Скільки твоїх друзів хочуть...

Я намагалась не думати про це неприємне відчуття. Коли підʼїхало таксі і я швидко відчинила дверцята машини і вже хотіла сідати, але одразу ж відчула неприємний запах алкоголю з машини.

— О, крихітко, то це ти машинку замовляла? Сідай, покатаю! — весело сказав водій, який точно був пʼяним. 

 — Дякую, але я краще викличу іншу машину, — похитала головою я.

— А чим це я тебе не влаштовую? — він насупився.

Я вирішила не відповідати, може, тоді він відчепиться. Відійшла трохи далі по вулиці, але побачила, що машина продовжувала їхати за мною. По спині пробіг холодок.

Але я не хотіла йти через двори до зупинки, бо і там вже мала дуже неприємну пригоду. Я прискорила крок, але це не допомогло, аж раптом відчула, як хтось обійняв мене з-за спини за плечі.

— Ти в порядку? — я не очікувала почути тихий голос Адама, відчути аромат його парфумів так близько. 

— Дівчинко! Ти ж викликала мене! Сідай в машину! Що це за тип? — втрутився таксист.

Я одразу відчула, як мʼязи Адама напружились. 

— Він таки ліз до тебе? — запитав Адам, і в його голосі я почула щось загрозливе. 

— Ні, просто він п’яний, я вирішила викликати інше таксі, — сказала я. — А він образився…

— Вона з тобою не поїде, а якщо не відчепишся зараз, напише в підтримку, що ти бухий їздиш, — кинув йому Адам, продовжуючи обіймати мене за плечі. 

— Капець, а хто мені компенсує цей виклик? — обурився він, але все ж вирішив не сперечатися з Адамом і поїхав. 

— Дякую, — сказала я. — Зараз викличу іншу машину…

— Думаєш, я тепер пущу тебе в таксі? — тільки зараз я відчула, як важко він дихав. Від того, що наздоганяв мене? Чи тому що обіймав мене?

— Не знаю, — я усміхнулась. — Мені незручно просити вас мене відвезти…

— А хто сказав, що тобі треба мене про це просити? Це моє рішення, я сам хочу тебе відвезти, — відповів Адам мені на вухо. 

— Ну, якщо вам нескладно, — я відчула, як моє серце забилося швидше. — То я буду дуже вдячна. 

— Ходімо, я кинув машину трохи позаду, щоб наздогнати тебе, — він все ж відсторонився від мене і тепер йшов поруч. 

Тієї близькості, яка була щойно, вже і слід пропав. Ніби мені все це тільки прибачилось. Ніби нічого й не було. 

Коли ми підійшли до машини, він відкрив переді мною дверцята на переднє пасажирське сидіння і я сіла всередину.

Потім він зайняв місце водія і ми рушили з місця. 

— Ти ж хоч адресу скажи, я ж не в курсі, куди їхати, — зауважив Адам. — Тільки я хочу підвезти тебе прямо під підʼїзд. Не треба висаджуватись десь "поруч". Якщо хочеш, потім я зроблю вигляд, що цього всього не знаю і там не був.

— Та все нормально, — я назвала свою адресу. — Я знаю, що вам можна довіряти, що ви не зробите мені нічого поганого…

— Хіба я не твій ворог? — хмикнув Адам, ледь усміхаючись і кинувши на мене погляд, від якого мене аж кинуло в жар. 

— У мене немає ворогів, — відповіла я, дивлячись йому в очі. 

Він ледь облизнув губи. Але потім перевів погляд на дорогу і поїхав далі. Знову горіло зелене світло.

Іншу частину дороги ми проїхали мовчки, аж поки не зупинились біля мого підʼїзду.

— Якщо не ворог, тоді хто? — запитав він, знову зазирнувши мені в очі. 

 — Друг? — відповіла я і знову ледь усміхнулась. Хоча в голову лізло щось зовсім інше, від чого мені стало гаряче. 

— Друг? —  він хмикнув і подався вперед, до мого вуха: — Скільки твоїх друзів хочуть притиснути тебе до стінки і цілувати, допоки ти не почнеш стогнати їхнє імʼя і просити більшого?

***

гортай далі, там продовження ------------>