27. Раптом це він?…

Йдучи до машини Дані, я, здається, спиною відчувала Адамів погляд на собі. А ще там залишалася Аліса, яка могла наговорити йому чого завгодно про мене. Все складалося якось по-дурному, і мені аж сльози навернулися на очі через це…

Я мовчки сіла на переднє сидіння, мені було соромно дивитись на Даню, так немов він міг здогадатися про той поцілунок у підсобці…

— Що з тобою? — запитав Даня, коли ми вже трохи відʼїхали і зупинились на світлофорі. — Чому ти плачеш? Через Алісу?...

 — Так, — тихо сказала я. — Мені сумно, що ви посварилися через мене. 

Не скажу ж я йому про Адама, ні, це має залишитись моєю таємницйею…

— Аліса завжди була впертою і вередливою, — він насупився. — Але я її старший брат і мені важко насідати на неї. Все ж, для мене вона завжди залишається маленькою дівчинкою, яку я мав би захищати… Але зараз вона переходить всі межі. Мені соромно за неї, — він зітхнув.

— Мабуть, нам не вжитися разом, — тихо сказала я. — Я думала, що вона заспокоїться, але чим далі стає все гірше…

— Ти ж не підеш з театру, правда? — запитав він неголосно. — Це місце… Воно ж важливе для тебе, наскільки я зрозумів. Ти не маєш поступатись Алісі.

— Так, воно дуже важливе…Можна сказати, що цей театр — сенс мого життя… Я не знаю, що мені робити, чесно, зовсім не знаю, як розрулити цю ситуацію…

— Тобі варто перечекати. Аліса перебіситься. Вона завжди перебішується, — Даня зітхнув. — Бачила, як ваш бос дивився на нас?

— Він не наш бос, — сказала я. — Просто власник приміщення. Хоче, певно, щоб ми якнайскоріше звідси забралися, і тоді він спокійно зможе знести його і побудувати тут торгівельний центр…

— Хіба? — здивувався Даня. — Сестра казала інакше. Казала, він навіть вклав гроші в вашу рекламу, якогось там тіктокера. І що він вам шафки зробив. Що він дуже турбується про вас.

— Ну…так, шафки зробив, — погодилась я. — Бо в мене зник одяг, пам’ятаєш, як ти віз мене додому у балетній пачці? А з цим тіктокером тільки гірше вийшло, бо тепер Аліса готова мене вбити за негативні коментарі на її адресу. Я не знаю, як їй довести, що я до того всього непричетна…

— Я поговорю з нею ще раз, коли вона трохи заспокоїться, — сказав Даня. — О, ми майже приїхали. В кафешку, яку я хотів тобі показати. Дякую, що погодилась сходити зі мною кудись. Тут, до речі, дієтична їжа, тобі все таке можна, я спеціально обирав місце.

 — Дякую, — я торкнулася його руки. — Ти стільки робиш для мене… Я навіть не знаю, як тобі віддячу…

— Тобі не треба мені дякувати, — він підніс мою руку до своїх губ і поцілував. — Я ж твій хлопець, а хлопець повинен турбуватись про свою дівчину, про її комфорт. 

Я відчула, що мені стало тепліше на душі від цих його слів. І одночасно мені стало соромно за той поцілунок, за те, що Адам так на мене діяв, притягував до себе як магніт. Але я не хотіла того, я не винна, що мене тягне до нього… Всі ці думки вихором пронеслися у мене в голові, але з губ уже зірвалися зовсім інші слова. 

 — Ти дуже важливий для мене, Даню…

— Знаю, — він усміхнувся і подався вперед, торкнувшись губами моїх губ. — Не сумуй, все буде добре, ось побачиш. 

***

Коли я повернулась додому, лягла на ліжко і вирішила трохи погортати соцмережі. Звісно ж, спершу відкрила сторінку нашого театру, і побачила, що Ден виклав відео з моїм міні-інтерв’ю. Воно одразу завірусилося, набравши майже мільйон переглядів. І, звісно ж, під ним було багато коментарів. Перший же з них, який трапився мені на очі, змусив мене напружитись. 

"Солодка дівчинка… Так би і зʼїв =) Вживу вона, до речі, ще гарніша, ніж на відео, тож не смійте її ображати!"

Чомусь мені стало дуже неприємно, і я подумала про Адама. Раптом це він написав?..

***

гортай далі, там продовження ------------>