23. Насварить?

Ми доїхали до мого будинку, Даня швидко торкнувся моїх губ своїми. 

— Побачимось завтра? — запитав він після недовгого поцілунку. 

 — Так, — я усміхнулась. — Добраніч!

— Добраніч, Єво, — він погладив мене по щоці і я вийшла з машини.

Почувалась все одно дещо кепсько. Але коли побачила, що моя квітка все ж зрослась після всіх моїх маніпуляцій, які я  робила за інструкцією з інтернету, настрій трохи покращився. 

Але ввечері я так і не могла заснути. Хотілось дізнатись, як там Аліса. Хай ми і не були друзями, все одно мені було неспокійно. 

Можна було набрати Вітольда і запитати особисто, або написати в загальний чат, але я подумала, що ці два варіанти не підходять. 

Даня теж їхав до сестри. Можливо, варто подзвонити йому самому. 

Вирішивши, що це найкраща ідея, я набрала Даню. 

Він одразу взяв слухавку.

— Привіт, не очікував, що ти сьогодні подзвониш, — сказав він трохи схвильовано. Я тільки зараз зрозуміла, що вже була майже одинадцята вечора. 

 — Привіт, вибач, що турбую так пізно, я просто хотіла дізнатися, як почуває себе Аліса…

— Нормально, — він зітхнув. — До репетицій зможе повернутись через два дні. Якщо психологічно не матиме проблем… Її щось дуже сильно засмутило. Але вона не розповіла, що саме. Мовчала, як риба. Ото лікарі мені все розповіли, а не вона. 

— Це, мабуть, все через мене, — вбитим голосом сказала я. — Якби мені не спала на думку та ідея з соцмережами, вона б не засмутилась…

— Тут немає твоєї провини. Ти просто хотіла як краще для театру. Те, що Аліса не впоралась з емоціями… Може, це ще тому що у неї немає нікого насправді близького. Наші батьки не дуже раді її вибором професії. Батько зі своїм братом Вітольдом он взагалі не розмовляє після того, як той забрав Алісу в театр, — зітхнув Даня. — Але вона завжди марила сценою, з дитинства. Так і не здалась. Коли досягла успіху в трупі, то певно просто схопилась за це місце всіма силами. 

— Я не збираюся забирати в неї це місце, — я зітхнула. — Чомусь Аліса дуже переживає через те, що нібито я хочу стати примою, але в мене немає такої мети. Я просто хочу, щоб театр приносив гарний прибуток, і Адам не виселив нас…

— Ну, але ти талановита, тому вона переживає, — пояснив Даня. — Ти не маєш почуватись винною через це. Для театру краще буде, якщо примою буде найкраща. 

— Але я не хочу йти до мети по головах інших людей. Якщо так, то краще я ніколи не буду примою! — вигукнула я. 

— Авжеж, це твій вибір, Єво. І все ж… Не знаю, чи буде це правильно. Може, тобі краще поговорити з кимось, хто в цьому розбирається. Але щось в цій твоїй ідеї мені все одно не подобається.

— Може, мені взагалі варто залишити сцену? Піти працювати в якусь балетну школу, навчати дітей? Я якось так втомилася від цього негативу… — я зітхнула. 

— Я б не хотів, щоб ти покинула сцену. І впевнений, багато людей теж не хотіли б, — зауважив Даня. — Наприклад, ті твої фанати в тіктоці. Вони в тебе вже є. Вітольд теж вірить в тебе. Може ще хтось з глядачів, які приходили дивитись вас вживу. 

Чомусь коли він згадав про людей, які вірять в мене, я згадала Адама. Бо ж до Дані саме він підтримав мене. Але не можна було думати про Адама, тим паче, коли я розмовляла з Данею. 

— Дякую, — пробурмотіла я…

***

Наступного дня я мало не проспала репетицію. Точніше, я проспала, але ще залишалось трохи часу, я могла встигнути. Я швидко зібралась і поїхала до театру. Потім бігла від зупинки пішки, був дощ, я вся намокла. А коли вбігала в службовий вхід, навіть не помітила, як врізалась в когось і одразу ж посковзнулась. Мене підхопили за талію швидше, ніж я встигла злякатись, що зараз зароблю травму.

Коли наші з Адамом погляди зустрілись, я зніяковіла. 

 — Ой, вибачте, — сказала. — Я не хотіла… 

Подумала, якщо він зараз знову насварить мене, чи зробить щось подібне, я візьму і піду… Піду в інший театр, щоб не бачити ані його, ані Алісу….

***

гортай далі, там продовження ------------>