16. Несподівана порада

Адам поглянув на мене якось здивовано, майже розгублено. Від того його обличчя здалося молодшим і дуже незвичним. Я зауважила, що він був дуже привабливим, ну, коли не супився, авжеж. 

Але цей вираз тримався на ньому лише мить.

— Які ще палиці? Взагалі-то, я навпаки узгодив і оплатив замки на шафах та камери, — він насупився, як зазвичай, а потім пішов в атаку. — А ще — узгодив тіктокера. Що тобі не так? 

— Я прочитала відгук, ось, — я простягнула йому телефон. Хотіла ще сказати, що на мене вчора напали, але зупинилася. Навряд чи він до цього причетний, а от до критики у всіх соцмережах — цілком може… 

— Дурня, ти прекрасно танцювала, — хмикнув він, навіть не поглянувши на мене.

Але коли я почула ці слова, то спершу навіть не повірила, перепитала його:

— Ви справді так вважаєте?  Ви ж навіть не були на виставі…

— Хто сказав, що я не був там? Це мої гроші, — він знизав плечима. — Ти дійсно впоралась краще, ніж я очікував, — тепер вже його тон був холоднішим. — Особливо з врахуванням, що твоя освіта і досвід залишають бажати кращого…

Авжеж, він не міг не вколоти. То все було не по-справжньому! Він просто так сказав це! Хоча ні, не просто так… А щоб потім вколоти!

— Тоді хто це написав, якщо не ви? — розгублено запитала я.  

— Я — твій єдиний ворог? Думай краще, такі дрібні капості — це не мій рівень, — хмикнув Адам. — Мій час коштує набагато дорожче. 

— Мене всі тут не люблять, — раптом вирвалось у мене. Очі заволокли сльози. 

Це був програш. Я дійсно програла йому. Програла їм всім. Я гіршна за них. Певно, мені час здатися… Здатися і більше не намагатися щось змінити.

— Якщо не люблять, значить, бояться, — він поклав руки до кишень і поглянув у вікно. — А раз бояться, значить, ти можеш їх перемогти. 

Я не очікувала таких слів від нього. Але він звучав так щиро… Я навіть не знала, що він може звучати так щиро. 

— Справді? — мені таке навіть не спадало на думку. — Аліса мене боїться? 

Я ніколи не думала в такому ключі… Вважала, що я просто дратую її через те, що… Ну, можливо, через самого Адама, але ж не через мої здібності, чи щось таке… 

— Авжеж, боїться, — він знову поглянув на мене і кивнув. — Вона боїться, що ти забереш її роль. Але є одне "але", яке не дає тобі рости. 

— Яке ж це “але”? — я нерозуміюче витріщалась на нього. 

— Ти — наївне дівчисько. Коли знімеш свої рожеві окуляри — досягнеш всього, що забажаєш. А зараз… — він підійшов ближче і схилився до мого вуха, продовжуючи пошепки: — Зараз можеш тільки мріяти про нездійсненне і витрачати свій час.

— Нездійсненне — це те, що я мрію зберегти театр, який створили мої батьки? — я зітхнула. 

— Ти маєш розуміти, навіть, якщо його заберу не я, прийде ще хтось, — зауважив Адам. — Поки це місце збиткове —  йому не врятуватись. Так працює цей світ. Всім правлять гроші і прибутки. А все збиткове знищується. Тож проблема цього театру не в мені, як ти вбила собі в голову.

— Може, якби ми ставили якісь модні вистави і виступали голими, це приносило б більше прибутків, ніж класика балету, ви це маєте на увазі? — я зітхнула. 

— Так, можливо, щось провокативне могло б допомогти. Але ненадовго. Для того, щоб театр працював, йому потрібні віддані фанати. Ті, хто буде розкупати всі білети, ходити повторно просто заради прими, наприклад, — він уважно поглянув на мене.

Я згадала про Алісу. Їй дарували багато букетів, я б не сказала, що в неї немає прихильників. Вони скандували її імʼя після нашого виступу, аплодували… 

— Думаєте, в Аліси немає таких фанатів? — я знизала плечима. — В неї потужна база прихильників…

— Якби вони в неї були, театр не був би збитковим, хіба ні? — запитав Адам. — Ви не збираєте повні зали навіть на премʼєру. Що вже казати про рядові виступи. А премʼєру щотижня не зробити…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяк за ваші сердечка книзі і коментарі!