15. Палиці в колеса

Я, звісно, не стала говорити цього вголос. Натомість сказала:

— Але характер у нього далеко не мед. Він непроста людина. 

— Ну, їй подобаються такі, як він, — він знизав плечима. — Хай зустрічаються, якщо так хоче. Сестра в мене дуже красива, навряд він зможе встояти… Хоча, я переживаю, що Адам може образити її. Все ж, у них велика різниця у віці.

“Та вона сама кого завгодно образить”, — мало не вирвалося у мене. І одразу стало соромно, адже Аліса його сестра, хай вона не ідеальна, і все ж Даня любить її й хвилюється за неї. 

 — Думаю, вона знайде собі когось молодшого, — сказала, бажаючи від усього серця, щоб так і сталося. Я не хотіла, щоб Адам зійшовся з Алісою, хоча, може, це й полегшило б моє життя, він би перестав мене переслідувати своєю увагою. І все одно я не хотіла бачити його разом із нашою примою. 

— Ну, це було б добре, — погодився Даня. — Але скажи мені, якщо він лізтиме до неї, добре? Якщо раптом він буде робити щось непристойне, я поговорю з ним. А може і не просто поговорю…

 — Добре, — я кивнула.  — Впевнена, що ти зможеш з ним розібратися в разі чого…

***

Наступного дня, прокинувшись вранці і зробивши собі каву, я зайшла в соцмережі і почала гортати стрічку новин. Було цікаво дізнатися, які враження у критиків про нашу постановку. І одразу натрапила на великий відгук в інтернет-виданні, що спеціалізувалося на темах культури. 

Але коли почала читати, відчула, як мені стало зразу жарко, потім холодно, потім мені захотілося втекти світ за очі і не йти на репетицію. 

Автор статті дуже хвалив виставу, режисера, не пожалів компліментів і для Аліси. А про мене він написав, що я “бездарність”, і моє місце — десь у сільському будинку культури, бо до виступів у справжньому театрі я  “не доросла”. 

Може, це й справді так — замислилась я. Адже збоку видніше… Може, мені самій здається, що я танцюю гарно, а насправді все не так?

Я їхала до театру з думкою, що краще мені піти з трупи, все одно нічого не виходить… І дівчата мене не прийняли. і критики незлюбили, треба піти до Вітольда і написати заяву на звільнення…

Одразу, як переступила поріг театру, я зіткнулася в коридорі з самим режисером. Думки відразу заметалися в голові — чи бачив він ту статтю?

 — Доброго ранку, — сказала я. — Мені треба з вами поговорити…

— Єво, привіт, — він уважно поглянув на мене. — Бачу по твоєму вигляду, ти вже читала це? Не слухай тих критиканів, вони помиляються. Ти добре виступила. 

 — Я не впевнена в цьому… — я зітхнула. — Може, мені все ж краще піти? Я не змогла вписатися в колектив, ще й ця критика… Не хочу вас підводити…

— Ти мене зовсім не підводиш, — він похитав головою і торкнувся мого плеча. — Ти — талановита. Повір, я розбираюсь в цьому, не дарма стільки років керую балетними трупами. У тебе все добре виходить. Не розумію, чого їм не йметься… Може, це пан власник вирішив в такий спосіб саботувати нас? Іншого пояснення я не бачу. Хоча це дивно… Я думав, він нарешті став розуміти нас. Я поговорю з ним. 

 — Не треба, — я відчула, що червонію. — Давайте я сама з ним поговорю…

— Впевнена, що варто? Я не хочу, щоб він образив тебе. 

 — Я не хочу, щоб він думав, що я якась боягузка. Якщо це дійсно він замовив ту статтю, я хочу дізнатися, що саме йому не подобається в мені. Можливо, це допоможе мені стати кращою…

— Добре, — він кивнув. — Але все ж не приймай це близько до серця. Кажу ж, ти прекрасно виступила. І я знаю, про що кажу. Але підеш до нього вже після репетиції, зараз ти маєш зібратися…

***

Коли закінчилася репетиція, я  з завмиранням серця пішла до кабінету Адама. Він був у себе, коли я постукала, то почула його голос. 

 — Заходьте! — суворо сказав він. 

Я відчинила двері і увійшла до кабінету, почуваючи себе школяркою, що прийшла на “килим” до директора школи. 

 — Добрий день, я хотіла спитати, чому ви ставите мені палиці в колеса? — запитала я, диівлячись йому в очі. — Тільки через те, що хочете забрати це приміщення і виселити театр на вулицю? Чи є ще якась причина? 

Я думала, що зараз він скаже, що я бездарна, в цьому і вся причина, але він здивував мене…