9. Ти програєш.

Я, не звертаючи на них більше уваги, потягнулася за запискою, і тут Аліса виявилася більш швидкою, вона вхопила її і переможно глянула на мене. 

— "Орхідея на мові квітів — витончена спокуса", — прочитала Аліса вголос записку, а потім якось розчаровано поглянула на мене. — І все? 

— Що це за прихильник, який пише про квітку, а не про дівчину, якій її дарує? — підтакнула їй Катя. 

— Та це жлоб якийсь, така маленька квітка… — знову вступила в розмову Аліса. — Але якого біса мій брат тебе теж привітав? Що це в біса було? На сцені я нічого не могла сказати, але тут… Давай, зізнавайся, що у тебе з моїм братом?!

— Твій брат? — перепитала я, нічого не зрозумівши з її чергового “наїзду”. На сцені мене привітав лише Данило і подарував квіти, але це виходить, що… — Данило — твій брат? — я здивовано глянула на неї. 

— Так, Даня — мій брат! Не смій ошиватись поруч із ним! — вигукнула Аліса.

— Він що, твоя власність? — я насмішкувато звела брови.  — Якщо він хотів запросити мене на побачення, то це тільки його справа, а не твоя! 

Аліса почервоніла, як рак, вона то розкривала, то закривала  рота, не знаючи, що сказати.

— Добре, я піду, не хочу запізнюватися, Даня вже мене чекає, — сказала я, беручи до рук квіти і повертаючись до виходу. 

— Він тебе все одно кине! Ось побачиш! — кинула Аліса мені вслід. 

Я не удостоївши її відповіддю, вийшла з роздягальні. Схоже, зараз останнє слово залишилося за мною. Але я повірити не могла, що Данило, такий добрий і вихований — брат тієї штучки. Як у одних батьків могли народитися настільки різні діти? 

Але мої пригоди цього дня ще не закінчились. Коли я вийшла в коридор і вже майже дійшла до виходу, то побачила Адама. Він окинув мене поглядом, зупинившись на орхідеї і букеті, які я несла в різних руках. 

— Сьогодні людей було надто мало, щоб це хоч якось окупилось, — хмикнув він до мене без привітання. — Ти програєш.

 — Це лише початок, — сказала я. — Далі буде краще. 

— Що з рукою? — він раптом торкнувся моєї долоні і потягнув до себе, оголюючи від кофти запʼясток, на якому шкіра була все ще червона від опіку. 

Я згадала слова Аліси і на автоматі сказала:

 — Алергія, скоро минеться. 

— Хм, — тільки й вимовив він, відпускаючи мою руку. І пішов собі коридором далі, більше не звертаючи на мене уваги. 

Я була рада, що він сьогодні  не надто діставав мене своєю увагою. Може, йому вже набридло, ну й добре. Бо мені й Аліси та її компанії вистачає…

Коли я вийшла з приміщення театру, відрзу побачила Даню, він чекав біля своєї машини. Побачивши мене, він одразу усміхнувся.

— Привіт ще раз, шикарно виступила. Ну, тепер ти, певно, знаєш, чому я був тут того разу? Ну, що я брат Аліси… Але я не хотів казати одразу, не знаю чому. Може, бо вона дуже ревнива… — він винувато усміхнувся.

 — А звідки ти знаєш, що я знаю? — я усміхнулась. — Мабуть, Аліса вже встигла тобі подзвонити? Вона була дуже шокована…

— Ну, я ж дарував їй квіти. Я не хотів, щоб ти подумала, що вона мені подобається чи щось таке, одразу хотів розставити всі крапки над "і". Ні, не дзвонила, а що? — здивувався він. 

 — Вона тільки що влаштувала мені скандал, — я кивнула на поламану квітку. — Але нічого страшного. Я не надто переживаю через це. 

— Я поговорю з нею, — Данило ледь насупився.  — А звідки ця квітка? Ніби до тебе ніхто не підходив на сцені? Ну, окрім мене…

 — Її хтось залишив у роздягальні, мабуть, таємний шанувальник, — сказала я. — Я припускаю, що це режисер міг таким чином підтримати мене. Тобто я пожартувала, ніякого шанувальника в мене немає…

— О, зрозуміло, — він усміхнувся. — Ну, він молодець в такому разі. Та і дійсно, навряд в роздягальню її міг занести хтось зі сторонніх. Тож це може бути тільки режисер, так?

 — Так, більше нікому, або режисер, або охоронець, але охоронець навряд, він не цікавиться балетом… — я подумала, що ще це міг бути Адам. Але це було б не в його стилі, тож навряд чи це він, скоріше, дійсно Вітольд захотів мене підтримати, а таємно і без підпису — щоб не розгнівати свою приму-племінницю…

***

гортай далі, там продовження ------------>