6. Пропозиція

Він дуже дивно діяв на мене. Я, здається, ненавиділа його, так. Саме тому серце так шалено билося в грудях, коли він знову і знову показував свою владу над усім, що відбувається. 

— Я не розумію, навіщо ви це робите, — пробурмотіла я, відчуваючи, що мої щоки червоніють. Я ніколи в житті не боялася, не виходила з рівноваги, незважаючи на всі життєві випробування, але він, здається, взяв собі за мету весь час порушувати мій особистий простір. 

— Все ти прекрасно розумієш, я прямо сказав, чого я від тебе хочу, — відповів він і його долоня  з мого волосся перейшла на щоку.

Я мимоволі уявила, як він обіймає мене і торкається губами моїх губ, і при цій думці, по моєму тілу побігли мурашки.  

Раптом я почула, як двері до роздягальні відчиняються. Мене охопила паніка, я навіть очі зажмурила і, здається, затремтіла. Що вони подумають, коли побачать власника зі мною в такій двозначній позі?

— Пане Адаме! — почула одразу голос Аліси. — А чому ви тут?

Коли розплющила очі, побачила, що Адам вже стоїть в декількох кроках від мене і дивиться в мобільний. 

— Це мій заклад, можу бути де завгодно, — він знизав плечима, поглянувши на Алісу з деяким роздратуванням. Чомусь коли побачила цей його погляд, відчула солідарність з ним. 

 — Але це жіноча роздягальня, — вона лукаво глянула на нього. — Нам трохи незручно…

— Он як, — він замислився і перевів погляд на мене. — Незручно?

Я чомусь знову відчула, як жар приливає до щік і відвела погляд.

— Я просто хотів повідомити вам, що прийду на ваш виступ. Тож постарайтесь. 

 — Будемо раді вас бачити, — усміхнулася йому Аліса. 

Але він все одно не дивився на неї. Тільки кивнув, після чого попрощався з нами всіма і нарешті вийшов з роздягальні.

Аліса невдоволено поглянула на мене:

— Навіть не думай затягнути його в ліжко!

Я лише знизала плечима, намагаючись вкласти у цей жест всю свою зневагу до неї. Раз вона не хотіла миру, то хай готується до війни. 

Аліса хмикнула і пішла до своєї шафки, інші дівчата поглядали то на неї, то на мене, але ніхто не посмів нічого сказати…

***

Наступні пару днів все йшло дуже навіть непогано. Здається, дядько приструнив Алісу, бо та не робила мені ніяких капостей. Так, ми не стали подружками, але мене влаштовував і її невдоволений погляд. Аби тільки він лишався поглядом. Бо погляд ніяк не міг мені нашкодити. 

Мама розповідала мені, що коли вона була примою, інші дівчата часто ображались на неї і злились, що вона була краща. Хоч зараз я навіть не прима, але схоже, що Аліса дійсно побачила в мені суперницю, і тому так реагувала. 

Ввечері четверга, після останньої репетиції перед нашою премʼєрою, коли я вже виходила на вулицю, щоб їхати додому, я раптом побачила знайому машину. Це була машина Данила. 

Він схоже помітив мене, бо вийшов з машини і помахав мені рукою, а потім і підійшов.

— Привіт, як справи? Якщо що, я не сталкерив тебе, чи щось таке, — він винувато посміхнувся. — Ну, може, чекав, але тільки тому що завтра у тебе премʼєра. Хотів сказати, що придбав квиток і прийду. 

— Привіт, дуже приємно, а звідки ти знаєш про прем’єру? — здивувалася я. Наче при нашій останній зустрічі я не говорила йому про це. 

— Ну, я ж казав тобі, я тут декого знаю, в цьому театрі, — він кивнув на театр. —  Тож хочу підтримати захід. Хочу, щоб у вас все вийшло якнайкраще.

 — Сподіваюся, так і буде, — я усміхнулась. 

— Не сумніваюсь…

Ми поїхали до мого будинку, по дорозі говорили про всяке-різне, а коли машина вже зупинилась біля мого підʼїзду, Данило зазирнув мені в очі. 

— Може, після твого дебюту ми могли б кудись сходити і відсвяткувати це? — запитав він трохи схвильовано.

Я аж трохи розгубилась, коли почула його слова…

***

гортай далі, там продовження ------------>