4. Може, тобі потрібна допомога?

Раптом, я почула звук від дверей роздягальні і підвела заплакані очі.

Побачила, що до роздягальні зазирнув симпатичний молодий чоловік. У нього були красиві блакитні очі, широкі плечі, і взагалі він ніби зійшов з обкладинки журналу.

— Це жіноча роздягальня взагалі-то, — вирвалося у мене. Мені було соромно, що я така зарюмана і нещасна. 

— Вибач… Я шукав декого, — він почухав потилицю, а потім дістав зі свого шкіряного портфелю серветки. — Тримай. Щось трапилось? Може, тобі потрібна допомога?

 — Дякую, — я почувалася дуже незручно зараз, але допомога дійсно мені була потрібна, тож трохи повагавшись, я сказала: — Мої речі десь зникли, я не знаю, в чому мені їхати додому…

— Ого, — він аж присвиснув. — Ну… — він скинув з себе пальто і простягнув мені. — Можеш вдягнути це? Я в принципі в костюмі. І на машині. Можу тебе підвезти. Буде погано, якщо ти захворієш. Ти ж балерина, у вас цілими днями репетиції… 

 — Мені трохи незручно, у вас, мабуть, були якісь інші плани… — сказала я. 

— Кажу ж, я мав з деким зустрітись, але не встиг, — він знизав плечима. — Часу ще повно, тож спокійно завезу тебе. І, можна на ти, якщо ти не проти, мене звуть Данило. 

 — Мене звуть Єва, — я усміхнулась. — Буду дуже вдячна за допомогу.

Мені сподобався цей хлопець, він був такий не схожий на цинічного Адама, і здається, реально хотів мені допомогти.

— Приємно познайомитись, — він теж усміхнувся. — Ну, ходімо, машина на узбіччі. 

 Я вдягнула його пальто, перевзулася в свої кросівки, і тепер виглядала вже не так дивно. Ми вийшли на вулицю. Театр був розташований на доволі оживленной? вулиці, тож машини їздили нею доволі швидко. Біля узбіччя стояла красива спортивна машина темно-синього кольору, а за нею ще одна чорна.

Ми пішли до машин, раптом Данило приобійняв мене за плечі, і саме в цю мить біля нас проскочила якась машина на величезній швидкості. 

Я навіть відчула порив вітру від цієї машини, коли вона промчалась біля нас. 

Коли це закінчилось, наші з Данилом погляди зустрілись.

— Тобі треба бути обережнішою, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. 

— Дякую, — знову повторила я. і

Раптом я ніби відчула щось пекуче десь в спині. Це було якесь дивне відчуття, яке чомусь пробрало мене до мурах. Помітила, що Данило теж поглянув мені за спину. 

І врешті-решт обернулася.

Цього разу мій погляд зустрівся з льодом його блакитних очей. Зараз він виглядав ще більш загрозливо ніж тоді, коли ми зустрілись за кулісами. Від нього ніби йшла якась темна енергія, коли він дивився на мене. 

Я відчула, що моє серце ніби на мить завмерло і перестало битися, а потім прискорено закалатало в грудях. Подумала, що те, що я в пальті Данила, виглядає якось двозначно, а те, що він мене обіймав, натякало на те, що в нас близькі стосунки. А з другого боку, хіба я щось винна Адаму? 

Я зустріла його погляд, не відводячи очей, ніби навіть із викликом….

Він, здається, насупився ще більше, а потім пішов прямо в нашу сторону.

Я мимоволі зіщулилася, очікуючи різкого спалаху гніву. 

Але коли він підійшов і я думала, що він принаймні щось скаже, він просто пройшов повз нас до чорної машини, яка була прямо за синьою машиною і сів всередину. 

— Що за грізний тип? — запитав Данило, поглянувши йому вслід. — Знаєш його? 

 — Він ніби власник цього приміщення, — відповіла я. — Схоже, вважає себе “королем життя” і думає, що всі йому щось винні. 

— Бісять такі зазнайки, — він знизав плечима. — Ну, поїхали? Не варто тобі стояти на холоді в такому вигляді.

Ми сіли в машину, і я не витримала, все ж, поглянула в дзеркало заднього виду. Наші з Адамом погляди знову зустрілися, і мені здалося, що він ледь-ледь похитав головою…

***

гортай далі, там продовження ------------>