2. Розвідка

Він хмикнув і якось дивно поглянув на мене. В його очах я бачила щось темне і небезпечне, чомусь серце забилось частіше. 

Я все ж відвела погляд.

— Тоді домовились, — сказав він врешті-решт і ледь подався вперед, до мого вуха. — З задоволенням спостерігатиму за твоїм крахом, крихітко. Бо кожен день буде наближати твою поразку і мою перемогу. 

— Я б на вашому місці не поспішала з висновками, — сказала я. — Театр буде успішним.

— І сонце зійде на заході та сяде на сході, — він мало не засміявся, здається, я його розвеселила. Але це хоч трохи збило той дивний настрій, те трепетне відчуття, коли він був надто близько до мого вуха, і я була вдячна йому за це. 

Він вийшов з-за куліс.

Я якусь мить просто стояла, не хотіла виходити одразу на ним, і тільки потім вийшла. 

Коли вийшла, то побачила здивоване обличчя режисера.

— Єво, а що від вас хотів власник закладу? Він якось дивно посміхався, коли виходив. 

 — Він повідомив, що хоче продати це приміщення, — відповіла я. — А я сказала, що ми постараємося довести, що театр має право залишитися тут. Що він не буде збитковим.

— І він погодився? — тепер вже до нас підійшла прима театру, здається, режисер називав її Алісою. Вона якось зверхньо і невдоволено дивилась на мене. 

 — Так, він дав нам випробувальний термін — один сезон, — сказала я. — Якщо за цей час театр не окупить себе, то нам доведеться шукати інше приміщення…

— Але чому він обговорював це з тобою, а не з паном Вітольдом? — вона поглянула спочатку на режисера, потім знов на мене, і знову в її голосі чулась якась претензія.  

— Він був безкомпромісний до цього, — Вітольд зітхнув. — Насправді я думав, що ми доберемо танцюристів тільки на найближчі виступи, бо багато хто пішов саме після того, як пішли чутки про майбутнє закриття. Але раз він дав нам цей термін… Ми маємо максимально викластись. Я люблю це місце і не хочу, щоб його зрівняли з землею і поставили тут черговий торгівельний центр. 

— Я буду дуже старатися, щоб не допустити цього, — я поглянула йому в очі. 

— Що ти зможеш, — хмикнула Аліса. — Ой, навіть не відповідай, — вона махнула рукою. — Нема в мене часу слухати тебе. 

— Єво, очікуємо тебе з завтрашнього дня на репетиціях. Я додам тебе в чат театру, там є розклад і всі зміни в ньому я також присилаю туди. Буду радий попрацювати з тобою…

***

Незважаючи на всі перепони, на те, що я вочевидь не сподобалась примі і на те, що театр могли закрити, я все одно мала якийсь піднесений настрій, коли повернулась додому.

Він же дав мені той шанс, значить, ще не все втрачено! 

Треба більше дізнатись про нього… 

І тут я зрозуміла, що навіть не знаю, як того чоловіка звуть, а щоб хоч щось про нього дізнатись, мені принаймні треба було його імʼя. Звертатись до режисера було чомусь соромно… Але я згадала про той чат з іншими учасниками трупи і почала гортати його. 

Я не помилилась, імʼя дійсно було там. Адам Рубен, так його звали. 

Як якогось іноземця… Хоча, він же вільно володів українською. 

Я відкрила пошук в телефоні і вбила його імʼя туди. 

Одразу ж вспливла купа статей про нього. 

"Найуспішніший молодий бізнесмен", "що там ще могли написати"

Потім наткнулась на статтю "Найбажаніший холостяк". Чомусь одразу почервоніла і випадково відкрила цю вкладку.

Я хотіла одразу вийти, повернутись на попередню сторінку, але в статті "найбажаніший холостяк" майже не було тексту. Зато тут було багато фотографій.

Чомусь в цю мить згадала, як він нахилився до мого вуха і сказав, що я стану його…

Я відчула, як жар приливає до щік ще сильніше, і швидко заблокувала екран.

Потім довго займалась своїми справами, навіть потренувалась і аж коли лягала в ліжко вже після душу, все ж не втрималачь і знову відкрила пошук.

Тепер вже прогортувала всі хвалебні заголовки, бо хотіла знайти щось інше. І я таки це знайшла, а щойно знайшла, аж рота розкрила:

"Ідеальний Адам Рубен насправді зовсім не ідеальний", — починалась стаття.

А далі було прикріплене те саме фото, яке і змусило мене так сильно здивуватися…

***

гортай далі, там продовження ------------>