Эпілог. Бунт, Брюнет і Маленька Катастрофа(5років по тому)

​Заміський будинок батьків Антона, що колись нагадував стерильний музей, тепер більше скидався на знімальний майданчик комедійного блокбастера. Тиша? Забудьте. Порядок? Ха! Тут панувала анархія, щедро приправлена любов’ю та дитячим сміхом.
​У центрі вітальні, на тому самому перському килимі, який Маргарита Степанівна колись берегла як зіницю ока, розгорнулася битва.
​Чотирирічний Данило, якого вдома звали просто Дан, був зменшеною, але більш дипломатичною копією Антона. Серйозний брюнет із татовими очима та маминою хитрістю. Він сидів на килимі і з виглядом академіка намагався пояснити однорічній сестрі, чому не можна їсти деталі Лего.
​— Марго, ні! — Данило терпляче забирав пластиковий кубик із рота сестри. — Це не цукерка. Це... це амбівалентно!
​Маленька Маргарита (названа, звісно, на честь бабусі, до її таємного захвату) була справжнім стихійним лихом. Однорічна кнопка з рудим пушком на голові (привіт, Лисо!) і поглядом, у якому читалося: «Я зараз рознесу цей будинок, і ви мені нічого не зробите». Вона відштовхнула брата, схопила його улюбленого плюшевого ведмедя і з переможним кличем рвонула до сходів.
​На шум із кухні вийшла Василіна. П’ять років не стерли з її обличчя тієї самої зухвалої усмішки Лиси. На ній були її улюблені джинси, а в руках вона стискала... ні, не книгу з етикету, а величезну тацю з домашнім печивом.
​— Рітуля, стій! — крикнула вона, перехоплюючи доньку біля першої сходинки. — Ти ж тільки-но поїла! Куди в тебе лізе?
​— Ма-а-ам! — поскаржився Данило. — Ріта знову намагалася з’їсти «економіку»! (Так вони називали особливо дрібні деталі конструктора).
​У цей момент до вітальні зайшов Антон. Він виглядав як успішний бізнесмен, який щойно пройшов крізь шторм (у сенсі — вкладав дітей спати вдень). Він підійшов до Василіни ззаду, обійняв її за талію і поцілував у маківку.
​— Ну що, Лисо, як просувається твій бунт? — прошепотів він їй на вухо.
​— Твоя донька щойно намагалася втекти зі словником під пахвою, — усміхнулася Василіна, пригортаючись до нього. — Здається, вона готує революцію.
​— Вся в матір, — реготнув Антон. — Я ж казав, що Крістіан мав зшити їй повзунки з бронебійного атласу.
​На шум спустилися старші. Маргарита Степанівна, в елегантному халаті (але все одно з ідеальною поставою), підійшла до маленької тезки і забрала її з рук Василіни.
​— Йди до бабусі, моя маленька катастрофо, — проворкувала Маргарита, і в її очах, колись крижаних, тепер світилося стільки ніжності, що можна було розтопити льодовики. — Ми з дідусем приготували тобі подарунок.
​Батько Антона, суворий дід, який тепер танув від одного погляду онуків, уже сидів на килимі поруч із Данилом і допомагав йому будувати... ну, звісно ж, гараж для байків.
​— Дане, дивись, — пояснював дід, — ось тут ми поставимо підйомник. Щоб твій байк завжди був на ходу. Як у твоєї бабусі колись.
​Вечір спускався на їхнє сімейне гніздечко. У будинку пахло печивом, дитячим лосьйоном і щастям. Василіна та Антон стояли біля вікна, спостерігаючи, як старше покоління порається з молодшим.
​— Знаєш, — тихо сказала Василіна, кладучи голову на плече чоловіка, — я тоді на тій лавці з бургером думала, що це кінець.
​— А це був лише початок нашого «амбівалентного» життя, — усміхнувся Антон, міцніше стискаючи її руку.
​Вони знали, що завтра маленька Ріта напевно розіб’є улюблену вазу Маргарити Степанівни, а Данило запитає щось не по роках розумне. Але зараз вони були тут, разом, у своєму галасливому, шаленому, але такому ідеальному світі. І ніякої історії економіки. Тільки любов. І, можливо, трохи мазі для синяків — про всяк випадок.
​— КІНЕЦЬ —