Розділ 10. Відхід по-англійськи (з бургером у руках).

Ранок після тріумфу пахнув не лише перемогою, а й важким похміллям Антона та затерплою шиєю Василіни. Лиса прокинулася у своєму величезному гостьовому ліжку, подивилася на сукню «кольору отрути», що сиротливо висіла на манекені, і зрозуміла: шоу закінчено. Пора повертатися в реальність, де немає лакеїв, а є неоплачені рахунки.
​Василіна спустилася на кухню, де Маргарита Степанівна вже сиділа з ідеальною поставою та чашкою кави, ніби й не було вчорашніх танців до третьої ранку.
​— Маргарито Степанівно, — Лиса поклала на стіл ключі від гостьової кімнати. — Контракт виконано. Евеліна самоліквідувалася, ваш чоловік у захваті, а я... я пішла.
​Маргарита повільно підняла очі. У них не було холоду. Вона дістала зі столу конверт — той самий, «від мами», який був утричі товстішим за обіцянки Антона.
​— Ти була чудова, Лисо, — тихо сказала вона. — Знаєш, якщо вирішиш колись відкрити школу для нахабних дівчат — дзвони, я проінвестую. І... — Маргарита на мить зам'ялася, — дякую, що нагадала мені, якого кольору був мій байк.
​Вони обійнялися. Це був короткий, але міцний союз двох хижачок. Маргарита навіть дозволила собі одну зайву складку на бездоганному піджаку.
​На виході Лису перехопив Антон. Він виглядав як людина, що намагалася зібрати своє життя по шматочках, але загубила інструкцію.
​— Ти куди? — він перегородив їй шлях, стискаючи в руці телефон. — Я тут якраз дивився, куди ми поїдемо обідати... Там відкрили нове місце з авторськими бургерами, їх подають на мармурових дошках...
​— Прощавай, Антошо, — Лиса шмигнула носом, і перша сльозинка (чесна, не за Станіславським!) проклала доріжку на її щоці. — Угоду закрито. Гроші отримано. Номер заблоковано.
​— У сенсі «заблоковано»? — Антон опішив. — Лисо, ти чого? Ми ж учора... ну, ти сама пам'ятаєш! Танці, погляди, «амбівалентно»...
​— Учора була казка, а сьогодні — сувора правда життя, — Василіна картинно притиснула руку до серця, намагаючись не заридати вголос. — Ти — принц на білому Мерседесі, а я — дівчисько з синяком. Нам не по дорозі! Наше кохання (чи що це було?) згорить у полум'ї класової нерівності!
​— Яка нерівність? Я тобі ці бургери сам смажитиму! — Антон схопив її за плечі.
​— Ні! — Лиса драматично вирвалася, розмазуючи туш по обличчю так, що стала схожа на дуже сумного єнота. — Не шукай мене! Забудь мою адресу! І видали мої фото, де я з книжками на голові! Це ганьба сім'ї!
​Вона рвонула до дверей, на ходу підхоплюючи свій старий рюкзак.
​— Васько! Стій! — крикнув Антон їй навздогін.
​— Я — ЛИСА! — донеслося вже з-за воріт. — І я йду в туман!
​За годину Василіна сиділа на лавці у своєму старому районі, подалі від елітних селищ. На ній були її вірні розтягнуті треніки та величезна толстовка. В одній руці вона стискала конверт із грошима, якого вистачило б на рік безбідного життя, а в іншій — найжирніший бургер із найближчого кіоску.
​— Смакота... — прошепотіла вона, витираючи сльози рукавом, у якому заплуталася блискітка від смарагдової сукні. — І ніякої історії економіки.
​У цей момент її телефон, який вона «героїчно» заблокувала, дзенкнув сповіщенням. Якимось дивом Антон знайшов її в Telegram через спільних знайомих (або просто підкупив оператора, хто його знає).
​Повідомлення від «Антон (наречена-тиран)»:
«Лисо, я знаю, що ти зараз їси якусь гидоту на лавці. Я об'їхав усі кіоски в радіусі п'яти кілометрів. Сиди на місці. Я везу серветки і твою улюблену мазь. І май на увазі: якщо ти не відповіси, я розповім мамі, що ти пронесла в її їдальню жуйку і приклеїла під антикварний стіл!»
​Василіна хмикнула, відкусила величезний шматок бургера і подивилася на дорогу. Чорний Мерседес уже повертав у двір.
​— Ну ось, — пробурмотіла вона з набитим ротом. — І як тут ефектно піти в захід сонця, коли цей бовдур знає, де я їм?