Розділ 7. Битва за Текстиль і Сльози Кутюр'є.

Спроба штурму гардеробної Маргарити Степанівни закінчилася нищівною поразкою. З'ясувалося, що хоча духом Лиса й нагадувала Маргариту в молодості, але фігурою — категорично ні.
​— Маргарито Степанівно, — пропихтіла Василіна, намагаючись застібнути блискавку на вінтажній сукні від Шанель, — я в ній дихати можу тільки через раз. А якщо чхну, то вистрілю ґудзиком комусь в око. Це буде дуже неетично.
​Маргарита критично оглянула результат. Сукня сиділа на Лисі, як сідло на корові, — підкреслюючи все, що треба приховати, і приховуючи все, що варто було б підкреслити.
​— М-да, — констатувала Маргарита. — У Шанель явно не було в планах олімпійських чемпіонок із бігу від проблем. Доведеться їхати до «Модного Будинку Крістіана». Його ательє шиє для інаугурацій та розлучень знаменитостей. Вони знімуть мірки так, що сукня сидітиме як друга шкіра. Тільки пообіцяй, Лисо, не дряпатися, коли вони будуть тебе обмірювати.
​Будинок Моди зустрів їх оглушливою тишею, запахом елітного текстилю та манекенами, які виглядали більш живими, ніж Антон. Він покірно плівся ззаду, несучи сумочку матері і всім виглядом показуючи, що краще б він зараз проходив колоноскопію без наркозу.
​Назустріч їм випурхнув сам Крістіан — чоловік невизначеного віку, у шарфі, який міг би служити ковдрою, і з поглядом, здатним оцінити вартість твого пальта за пів секунди.
​— Маргарито, ма шері! — вигукнув він, притискаючи руки до грудей. — Яке щастя! Ви нарешті вирішили змінити гардероб? Цей сірий костюм... він такий... вінтажний.
​— Не для мене, Крістіане, — сухо відрізала Маргарита, киваючи на Василіну. — Для неї. У нас прийом за три дні. Потрібна сукня. Така, щоб мій чоловік втратив дар мови, а його партнери — совість.
​Крістіан драматично змахнув руками.
​— Прийом? За три дні? Маргарито, ви просите мене про чудо! Мої швачки — художниці, а не конвеєр! І потім... — він обійшов Василіну навколо, окинувши її поглядом від кросівок до маківки. — У неї... м-м-м... дуже... природна грація. Скажімо так.
​— Вона — Лиса, Крістіане. Хижак. Зший їй обладунки, — наказала Маргарита.
​— У-ла-ла, — Крістіан потер руки. — Я обожнюю складні завдання! Жан-П’єре! Рулетку! Живо!
​Почався процес, який Антон охрестив «катуванням текстилем». Василіну поставили на подіум, і двоє асистентів почали обгортати її мірною стрічкою, наче мумію.
​— Спину! — командував Крістіан. — Грандіозніше! Не затискайте плечі! Жан-П’єре, який об’єм талії? О, боже мон, це не талія, це мрія корсетмейстера! А стегна... — він примружився. — Тут потрібне золото. Ні, не просто золото. Розплавлене золото на оксамиті!
​Василіна стояла, намагаючись не ворушитися, поки Крістіан прикладав до її обличчя шматки тканини найнеймовірніших кольорів.
​— Ні, цей синій — нудно. Цей червоний — вульгарно. О! — він схопив відріз смарагдового атласу. — Це воно! Колір отрути та старої гвардії!
​Антон, що сидів у розкішному кріслі в кутку, безнадійно позіхнув.
​— Крістіане, — подав він голос, — а можна мені просто вийти? Я обіцяю стояти на вулиці і не пускати нікого всередину.
​— Сиди, Антошо, — усміхнулася Маргарита. — Ти маєш бачити, на що перетворюються твої гроші.
​— Мої гроші перетворюються на напад мігрені у цього кутюр’є, — буркнув Антон, спостерігаючи, як Крістіан драматично заламує руки через те, що Василіна не знає, що таке «високе божественне декольте».
​— Лисо, — прошепотів Антон, коли Крістіан відійшов за ескізами, — якщо ти зараз прикинешся, що непритомнієш від голоду, я відвезу тебе на бургери. Обіцяю.
​Василіна, чия шия вже заніміла від «високого божественного декольте», підмигнула йому.
​— Ні, «наречений». Я хочу сукню кольору отрути. Щоб твоя Евеліна позеленіла від заздрощів, коли мене побачить.
​— Терпи, — Маргарита Степанівна, яка чула все, раптом поклала руку на плече Антона. — Мистецтво вимагає жертв. У твоєму випадку — фінансових і часових. А у випадку Лиси — терпіння. Сукня буде шикарною. Крістіане, додай шлейф. Невеликий, але щоб ним можна було когось збити з ніг. На всякий випадок.
​До кінця дня ескіз був готовий, аванс виплачений, а Антон виглядав так, ніби пройшов крізь в’єтнамську війну, не виходячи з Модного Будинку. Але в очах Василіни палав вогник азарту. Битва за текстиль була виграна, попереду була битва на прийомі.