Розділ 5. Між молотом і ковадлом.

​Нічний будинок батьків Антона здавався лабіринтом із тіней та дорогого антикваріату. Василіна сиділа на широкому підвіконні у відведеній їй гостьовій спальні, дивлячись на залитий місячним сяйвом сад. Тихий стукіт у двері змусив її здригнутися.
​На порозі стояв Антон. Без піджака, із розкуйовдженим волоссям і виглядом людини, яка щойно усвідомила масштаб катастрофи.
​— Лисо, ти спиш? — прошепотів він, прослизаючи в кімнату. — Слухай, нам треба валити. Просто зараз. Я викличу таксі до воріт, виберемося через задню хвіртку.
​Василіна спокійно подивилася на нього.
​— І куди я піду? У квартиру, за яку мені нема чим платити? На роботу, якої більше не існує?
​— Я дам тобі грошей! Більше, ніж обіцяв, — Антон почав нервово міряти кімнату кроками. — Ти не розумієш. Моя мати… вона не просто «в захваті». Вона затіяла гру, в якій ми з тобою — пішаки. Вона зробить із тебе проект. Вона вичавить із тебе всі соки, змусить дихати за розкладом, а коли награється — викине. Тікай, поки вона не замкнула тебе в цьому «інституті шляхетних дівчат»!
​Василіна спригнула з підвіконня і підійшла до нього впритул. У місячному світлі її погляд здавався по-котячому гострим.
​— А як на мене, Антоне, ти просто злякався. Боїшся, що я не впораюся? Чи боїшся, що я впораюся занадто добре і твоє ідеальне життя піде шкереберть?
​— Я за тебе боюся! — спалахнув він.
​— Не треба. Я все життя вигризала собі місце під сонцем. Якщо твоя мама пропонує мені шанс стати кимось більшим, ніж «Васька з синяком», я його використаю. Це мій вибір. Йди спати, «наречений». Завтра важкий день.
​Рівно о 8:00 двері спальні розчинилися. Замість лагідного «доброго ранку» Василіну зустрів сухий стук клацання віяла об долоню. Маргарита Степанівна була в строгому сірому костюмі, жодна волосинка не вибивалася з її зачіски.
​— Вставай, Лисо. П’ять хвилин на душ, — голос Маргарити звучав як удар батога. — Май на увазі, сьогодні ми снідаємо за правилами XIX століття.
​Через пів години Василіна сиділа в їдальні. Перед нею стояв сервіз, кількість виделок і ножів у якому перевищувала всі розумні межі. Маргарита походжала за спиною дівчини, як фельдфебель перед новобранцем.
​— Спину рівніше. Ти не мішок із картоплею, ти майбутня світська левиця, — Маргарита різко поправила плечі Василіни. — Лікті до тулуба. Ніж тримаємо за ручку, а не як заточку в підворітті.
​Василіна спробувала відрізати шматочок омлету, але Маргарита тут же вдарила довгою лінійкою по столу поруч із її рукою. Гуркіт змусив дівчину підскочити.
​— Звук! — крижаним тоном вимовила Маргарита. — Прибори не повинні торкатися тарілки з таким шумом. Ти маєш бути тихою, як тінь, і витонченою, як лебідь. Ще раз.
​— Це знущання, — буркнула Василіна, відчуваючи, як починають німіти м'язи спини.
​— Це дисципліна, — відрізала Маргарита. — Евеліна знає три мови і може підтримати бесіду про фондові ринки, не моргнувши оком. Ти маєш перевершити її не лише нахабством, а й класом. Якщо за годину ти не навчишся тримати чашку так, щоб мізинець не стирчав, як антена, ми перейдемо до вправ із книжками на голові. Причому книжки будуть важкими.
​Антон, який зазирнув на кухню за кавою, завмер у дверях. Він побачив, як Василіна, зціпивши зуби від напруги, повільно й акуратно підносить чашку до губ. В її очах палав упертий вогонь. Маргарита Степанівна ледь помітно усміхнулася — не лагідно, а торжествуюче.
​Полювання на Евеліну почалося, і Лиса була готова стати найнебезпечнішим хижаком у цьому саду.