Розділ 2. Пропозиція.

Василіна
​У мене сьогодні явно невдалий день. Хоча, коли це за всі свої двадцять чотири роки я вирізнялася везучістю? Але сьогодні взагалі все наперекосяк. Проспала на роботу. Поки збиралася, влупилася об тумбочку і набила на нозі здоровенний синяк. Упустила поличку у ванній, а разом із нею — всі пляшечки й тюбики. Дорогою на роботу мене з ніг до голови облив із калюжі якийсь придурок на машині, і навіть не вибачився! На роботі отримала догану від начальника за запізнення і свій «ефектний» зовнішній вигляд. А потім ще й полаялася з ним через звіт.
​У підсумку він вирішив мене звільнити й запропонував написати заяву за власним бажанням. Я дівчина горда, вибачатися і валятися в ногах, благаючи залишити мене на посаді, не стала. Написала заяву, забрала трудову і послала вже колишнього боса за всім відомою адресою. А потім пішла геть, гордо виставивши середній палець. Він, правда, кричав якісь погрози навздогін, але я не слухала. У мене були питання важливіші. А точніше: де роздобути грошей на подальше виживання? Батьки мої — археологи. Гасають світом. Звісно, можна попросити їх вислати грошей, але отримаю я їх не скоро. А на які шиші жити зараз?
​З такими невеселими думками я почала переходити дорогу, як раптом у мене ледь не врізалася машина. Не встигла я обуритися, як почула голос водія:
​— Дивись, куди преш, дурепо!
​— Це ти дивись, куди їдеш, цапе! — крикнула я йому у відповідь. — Що, татусь права купив, то ти тепер із себе крутого ліпиш? Не вмієш водити — ходи пішки!
​Не чекаючи на відповідну грубість, я пішла далі, трохи накульгуючи. Він зачепив машиною мій свіжий синяк, і нога почала добряче нити.
​— Дівчино! — почула я і обернулася. Хлопець вискочив із машини й кликав мене. Може, хоче всипати мені за те, що я нахамила? Ну вже ні, я так просто не здамся. Недовго думаючи, я зібрала всю волю в кулак і... дременула. Нога боліла, але це не так важливо. Головне — відірватися від цього придурка. Хто знає, що в нього на умі. Але хлопець не відставав. Він біг за мною і кричав:
​— Дівчино, стійте! Ну куди ж ви? Дівчино!
​Нарешті мені набридло від нього втікати, нога розболілася ще дужче, і я зупинилася. Хлопець наздогнав мене, і я з войовничим виглядом поцікавилася:
​— Чого треба?
​— А ти чому втікала? — здивовано запитав горе-водій. — Ти, мабуть, злякалася, що я тобі віддячу за грубість? — здогадався він і гиденько посміхнувся. — Не переймайся, нічого я тобі не зроблю. Навіть грошей заплачу, якщо ти мені надаси невеличку послугу.
​У голову одразу лізли неприємні думки. Це яка ще «послуга» йому потрібна? Грошей він заплатить...
​— Звісно, заплатиш! — видав мій мозок. — За нанесення тілесних ушкоджень! Дивись, який синяк! — і я задерла штанину, демонструючи йому свою ногу і свій ранковий «подарунок» від тумбочки. Мабуть, машиною він поцілив точно в нього, бо синяк став темно-фіолетовим і трохи збільшився в розмірах. Хлопець явно занепокоївся:
​— Сильно болить? Ходімо, я тебе до аптеки підвезу. Купимо мазь.
​— Ага, хочеш, щоб я з незнайомцем у машину сіла? Ще чого! Я не дурна! І хто тобі сказав, що я самою маззю відбудуся? А раптом у мене перелом? — я болісно скривилася і потерла забите місце.
​— Відколи це синяк вважається переломом? — обурився хлопець. — Так, давай не ламайся, ходімо до машини. Заїдемо в аптеку за маззю, а потім пообідаємо в якомусь кафе й обговоримо умови нашої угоди.
​Хлопець взяв мене під руку і повів до машини.
​— Почекай! — обурювалася я, намагаючись вирватися. — Пусти мене, я ні на що не погоджувалася! Я навіть не знаю, про яку угоду ти торочиш.
​Вирватися з його лещат не виходило, тож я перестала пручатися. Ми підійшли до його авто.
​— Сідай, дорогою все обговоримо. До речі, мене звати Антон, — представився хлопець, сідаючи за кермо.
​— Василіна, — представилася я у відповідь.
​— Васька, значить, — усміхнувся він.
​— Не Васька, а Василіна! — обурилася я. — Для друзів просто Лиса. Отже, яку угоду ти хочеш мені запропонувати?
​— Розумієш... — зам'явся Антон, — мені треба, щоб ти мені підіграла перед матір'ю. Представилася моєю нареченою. Та такою, щоб мати слізно благала мене з тобою розійтися. Я заплачу.
​— Навіщо тобі це треба? — здивувалася я. — Хоча, дай вгадаю. Синок багатеньких батьків у свої тридцять усе ще хоче гуляти, а його матуся переживає, що не встигне потитікати онуків. Я права?
​— Майже, — поморщився хлопець. — І мені всього двадцять сім. Сиди тут, я зараз.
​Антон припаркував машину біля аптеки й пішов, а я задумалася. Роботи тепер немає, потрібні гроші на їжу, на оренду квартири... може, справді погодитися? А якщо я сподобаюся його мамі? Ні, цього не може бути! Можна ризикнути.
​— Я згодна, — видала я, щойно Антон сів у машину. Хлопець спочатку розгубився, а потім вимовив:
​— Значить, їдемо знайомитися з мамою просто зараз. Там і пообідаємо. А потім я відвезу тебе додому.
​— Але я не в найкращому вигляді, — спробувала заперечити я.
​— Саме те, що треба! — підмигнув мені хлопець, витягнув телефон і набрав чийсь номер: — Алло, мамо! Ми з моєю нареченою їдемо до тебе знайомитися!