Розділ 1. Ультиматум.

​Антон
​— Антоне! Антоне, вставай! Прокидайся, я кому кажу? — почув я крізь сон чийсь вереск. Хоча чому «чийсь»? Своєї власної матінки.
​— Мамо, відчепися. Я спати хочу, — простогнав я і зарився під ковдру з головою. Але родителька була непохитною:
​— Негайно підйоми! За пів години чекаю тебе внизу. Нам належить серйозна розмова. Тільки спробуй не спуститися! — пригрозила мені мати.
​Я знав, що вона не відстане, тому вирішив таки виповзати. Сів на ліжку і знову загнав стогін у подушку. Дідько, як же тріщить голова... не треба було вчора так накидатися. Прийнявши душ, я спустився у вітальню. Мати вже чекала на мене. Вона владним жестом вказала на крісло і почала «проповідь»:
​— Антоне, тобі вже двадцять сім років. Тобі не здається, що пора вже зав’язувати зі швендянням по клубах і нарешті обзавестися сім’єю?
​Знову стара пісня, як же мені це набридло!
​— Не здається! — різко обірвав я матір.
​— Значить, по-хорошому домовлятися не хочеш? — я заперечно мотнув головою. — Що ж, доведеться по-поганому. Ти ж знаєш, що батько хоче твого одруження з Евеліною, донькою його бізнес-партнера? Так от, я більше не буду цьому перешкоджати! Навпаки, посприяю, і ми вас оженімо!
​— Ти не посмієш! — вигукнув я. — Та ще й на кому? На цій безцільній воблі?!
​— Ще й як посмію! Ти тільки про гульки й думаєш, а час уже братися за розум! — заявила мати. — Коротше, я тебе попередила. У твоїх руках рівно тиждень!
​Мама вийшла з кухні, а я сидів, наче громом прибитий. Я не думав, що вона реально наважиться мене оженити! Та ще й на Евеліні... Ну вже ні! Не дозволю! Хочеш невісточку, мамо? Буде тобі невістка! Та така, що ти сама благатимеш мене з нею розлучитися! З цими світлими думками я хильнув аспірину і вирушив на пошуки своєї «долі».
​Справи йшли кепсько. Три дні пошуків не дали жодного результату. Я обійшов усі можливі клуби, бари, навіть на концерт якоїсь рок-групи затесався, але так і не знайшов нічого підходящого.
​Я їхав з роботи додому, гарячково міркуючи, куди б ще податися. Раптом просто мені під колеса вискочила якась дівчина. Добре, що я не тиснув на газ і встиг гальмонути, не зачепивши її.
​— Бл...дь! — вилаявся я. — Дивись, куди преш, дурепо! — крикнув я дівчині, опустивши скло.
​— Це ти дивись, куди їдеш, цапе! — крикнула мені у відповідь ця самогубиця. — Що, татусь права купив, то ти тепер із себе крутого ліпиш? Не вмієш водити — ходи пішки!
​Я заціпенів від такого нахабства і вже готувався видати у відповідь порцію добірних матюків, як раптом мене осяяло! Оця дівчина і буде моєю нареченою! Залишилося тільки її вмовити.