Розділ дев'ятнадцятий

Вчора я була смілива – і я пам’ятала це так добре, ніби пройшло всього кілька хвилин, а не ціла ніч. Розкута, пристрасна – мов би і не я зовсім. Так, ніби те ліжко перетворилось на сцену, а я – на талановиту театральну актрису, що грала правду і нічого, крім правди.

І я насолоджувалась цим. Мені було добре – спочатку трохи боляче, правда, але потім це все зникло, змішалось з пристрастю і зрештою геть втратило своє значення.

А тоді набуло його знов – зранку.

Бо зараз я поняття не мала, що відчуваю. Сум’яття, ніяковість, небажання випадати з обіймів сну – все це змішалось і розривало мене на шматки.

Я не знала, чи не зробила вчора помилку, так довірившись Святові, але ж що вже зміниш.

…В ліжку я лежала одна – відчула, коли він встав, тихенько, аби мене не будити, та пішов до душу. Потім задрімала, а коли знову відкрила очі, то Свята вже поруч не було, друга половина ліжка охолола, але я поняття не мала, чи залишив він мене одну, чи зараз десь у номері.

Мені не вистачало сміливості перевірити.

Куди й поділась та рішуча Любава, яка була готова творити дурниці вчора. Сліду її нема! Лишилось тільки перелякане і трішечки дурне дівча.

Або не трішечки.

З великого вікна, обличчям до якого я лежала, лилось яскраве сонячне світло. Я замружилась і посміхнулась. Хороший сьогодні буде день… напевне.

Коли перша засліпленість пройшла, то я побачила – ми вчора не закрили штори, – що там, на вулиці, хмарно. Проте сонце якимось чином завмерло просто в щілині між грозовими хмарами і сяє так яскраво, як справжній промінь надії.

Неймовірно виглядає.

Ось що треба було фотографувати! Не мене! Але я ж вже й вчора Святові про це говорила. Він, здається, вирішив, що я помиляюсь.

– Доброго ранку, – почувся раптом його голос. – Прокинулась вже?

Я різко сіла на ліжку, притискаючи тонку ковдру біля грудей.

Свят, вдягнений, сидів у кріслі з ноутбуком на колінах.

– За тобою дуже цікаво спостерігати, коли ти спиш. Я вирішив не будити і взявся за ретуш фотографій. – посміхнувся він. – Як ти себе почуваєш? Нічого не болить?

Питання було доречним, але змусило мене зашарітися. Ще вчора в таку мить він би дістав камеру, аби швиденько спіймати потрібний кадр.

На щастя, сьогодні в цьому всьому не було потреби.

– Добре, – тихенько промовила я. – А ти?..

– Щасливий, що зустрів тебе.

Я знічено всміхнулась.

– Перестань.

– Слів ніколи не буде достатньо.

– Ти сказав, що ретушуєш фотографії, – вирішила змінити тему я, розуміючи, що ніяковіти ще більше буде вже геть недоречно. – То фотосесію скінчено?

– Так, – підтвердив Свят. – Тепер лишились останні штрихи. Сьогодні я все відправлю, і, сподіваюсь, мені швидко відправлять остаточне рішення. Сьогодні останній термін, тож…

– Не знала, що ти так затягнув.

– Вони змістили.

– Гаразд, – я зсунулась на ліжку. – Святе… Ти можеш відвернутись? Мені потрібно встати і… Дійти до ванної. А я не дуже… вдягнена.

– Халат лежить поруч, на моїй половині ліжка. І я вже не дивлюсь, – він підморгнув мені та справді втупився в екран.

Я відчула, що щоки аж палають від ніяковості – але хлопець справді навіть не підвів голови, коли я на секунду випірнула з-під ковдри, щоб натягнути на себе халат. Настільки захоплений роботою… Що ж, для мене це, напевне, на краще, бо я собі не уявляла, як палатиму від сорому, коли він подивиться на мене, оголену. Достатньо вже того, що відбулось між нами.

Ох. Ніколи не зможу поставитись до цього… Спокійніше.

Він продовжував щось набирати, я ж вилізла нарешті з ліжка, вихопила дорогою перший одяг, що тільки потрапив до рук, не бажаючи затриматись ані на мить, та полетіла до ванної. Зачинила за собою двері і лише там змогла видихнути.

– Божечки, – прошепотіла я. – Що ж я наробила.

Звісно, нічого страшного. Ми закохані один в одного та зустрічаємось. Я повнолітня, він тим паче. Вчора ми були… Обережні.

Все, як повинно статись. Напевне, більш продумано, ніж у багатьох дівчат. Хлопець, який мені шалено подобається і якого я добре знаю – гаразд, принаймні непогано. Романтична обстановка. Таке гарне місце. Ми прокинулись разом. І зранку він нікуди не дівся.

Тоді звідки ж в голові стільки сумнівів?

Я зайшла до ванної, ввімкнула воду і чи не вперше в житті спеціально перемкнула на холодну, сподіваючись, що це додасть мені трохи… Ясності.

Так. Прогнати п’янкість кохання і змусити тих метеликів у животі перестати пурхати. Ось все, чого я зараз потребувала.

Проте все, чого я змогла досягнути – просто змерзла. Зрештою здалась і перемкнула воду на теплу – одразу мало не застогнала від блаженства.

– Ох, дідько, – я спробувала розтерти свої крижані тепер на доторк плечі долонями.