Розділ вісімнадцятий

Час у Києві летів мало не прудкіше, ніж вдома. Я й моргнути не встигла, як пройшов ще один день – вже другий повний день в столиці. Сонце вже потрохи повзло до лінії горизонту, був вечір, і небо розфарбувалось у багряні відтінки.

Я не надто любила роздивлятись природу просто так, проте зараз замилувалась безмежжям небес і різнокольоровими хмарами, дрібними і великими, чудернацьких форм та зовсім простенькими.

– Краще б ти фотографував небо, а не мене, – сказала я Святові. – Напевне, для портфоліо було б набагато цікавіше.

– Ти моя іскра і мій шанс, – заперечив він. – А це просто небо. Думаєш, у них у США нема свого неба?

– А ти вважаєш, що там нема простих дівчат, таких, як я?

– Можливо, там є такі, як ти, але там нема тебе самої, а це найголовніше. Я бачу в тобі не типаж, не просто втілення образу, а тебе саму, справжню. Конкретну дівчину на ім’я Любава Зеленова. Навряд чи зараз існує щось, що могло б мене переконати в тому, що є шанс знайти іншу музу.

Він сховав камеру до чохла. Я здивовано вигнула брови, відзначивши цю його дію, і, не стримавшись, поцікавилась:

– Чого це ти? Чи я щось не так зробила?..

Останні два дні він був радше фотографом, ніж моїм хлопцем, і мені постійно здавалось, що той тісний, особливий контакт між нами просто втрачено. Можливо, це банальна параноя, якій я дозволила розігратись, важко сказати.

Зараз хлопець лише усміхнувся.

– Я ж обіцяв тобі вечір без камери. Я думаю, що зняв уже все, що хотів, тож тепер, – він поплескав чохол рукою, – можу сховати свій робочий інструмент і повністю посвятити час тобі. Так би мовити, вимкнути в собі митця і бути просто людиною. Ти ж цього хотіла?..

– Хотіла, – не могла сперечатись я. – Мені… Приємно, що ти вирішив все-таки дослухатись до мене. Дякую.

– Ти дуже мені допомагаєш і надихаєш мене. Але щасливою – значно більше, ніж нещасною. Думаєш, я не помічаю, як гаснуть твої очі в кадрі?

– Просто я погано виходжу на фото.

– Та ні. Чудово ти виходиш, – заперечив Свят. – Але ти вся ніби стискаєшся, так, мов не повинна бути у кадрі, хоча його вибудувано для тебе. Тобі потрібно навчитись розслаблятись, і цей ефект геть зникне, я переконаний.

– Не думаю, що все буде настільки просто, – заперечила я. – Крім того, мені й не потрібно постійно бути в об’єктивах камер. Я ж не суперзірка якась.

– А могла б нею стати.

– Ага. Якраз. Ще скажи, що з мене вийшла б чудова кіноактриса.

– Радше театральна.

Я зиркнула на Свята.

– Ти це серйозно взагалі?

Він підставив мені свій лікоть, пропонуючи спертись об нього, та повів мене вулицею.

Що це була за частина Києва, я не знала, просто довірилась Святові. Будівлі тут, здається, звели ще кілька сотень років тому, і історичність перемішалась з сучасністю. Десь велось будівництво, а десь ще історичні пам’ятки збереглись у всій свій красі.

Щоправда, це якщо дивитись здалеку. Зблизька було помітно, що вони добряче постраждали від часу і від місцевих хуліганів. Поверх старих стін якийсь дурень повиводив нецензурні слова, ніби і себе хотів зробити історичною пам’яткою. Сміх, та й годі. Зіпсувати таку красу через свій дурнуватий порив, через бажання здійснити якомога яскравіший акт вандалізму.

– Мені ніколи не зрозуміти, нащо люди так вчиняють, – зізналась я, киваючи на пописані стіни.

Свят знизав плечима.

 – Їм подобається все псувати, бо вони не можуть розкрити в собі творчість. Вважають себе вагомими, бо ж зуміли спаскудити те, що стільки років до них стояло. Можливо, хтось з них колись стане відомим художником і шкодуватиме про те, що накоїв. А хтось, може, опиниться за гратами і хвалитиметься цим. Або навпаки. З людьми різне буває. Але ось це виправити складніше, аніж зробити… Не всі одразу, на жаль, народжуються такими свідомими, як ти. До речі, про театральну акторку я серйозно. Ти емоційна, яскрава і дуже виразна. Мені здається, тобі місце на сцені театру.

Я згадала про те, з яким захватом дивилась виставу, коли Свят брав мене з собою на ту фотосесію. І як цікаво було спілкуватись з акторами…

Руслан навіть допомогу свою пропонував зі вступом, обіцяв пояснити, що як і куди, але я так і не зважилась йому зателефонувати.

І зараз не зважусь, я ж себе знаю.

– Вся моя виразність стане жертвою моєї несміливості, – зітхнула я. – Тут навіть говорити нема про що. Я занадто боягузлива, Святе, аби навіть спробувати вийти на сцену. Занадто.

– Ти просто себе недооцінюєш, – уже всоте промовив він. – Якби ти бачила себе моїми очима!..

– То перестала б бути собою, – заперечно хитнула головою я. – Тож уже як є, так є. Хіба я неправа?

Він обійняв мене за талію і міцніше пригорнув до себе. Тепер ми закрокували повільніше, роздивляючись Київ інакшим, аніж він видався мені у перший день.

Це був ніби виворіт міста, там, де його можна побачити більш справжнім – занедбаним в чомусь, в чомусь дуже красивим. Клубма з яскравими квітами, над клумбою – непристойні надписи, а далі – історична різьблена рама, що ще досі збереглась майже ціла. Фарба лущиться, але під нею видно міцну деревину, і не прогнила ж за стільки років!