Розділ сімнадцятий

Я думала, Свят винайме хостел чи щось подібне, і ми спатимемо в одній кімнаті з купою людей на отих вузьких страшних триповерхових ліжках, які я бачила в телевізійних передачах про подорожі і завжди хрестилась від однієї думки ночувати в такому місці. Проте він привів мене до досить пристойного, симпатичного готелю. Номер, щоправда, зняв один на двох, і я спочатку перелякано дивилась на широченне ліжко в центрі спальні – але потім виявила, що воно легко розділяється на два і поєднано лише одним тоненьким наматрацником.

Не знаю, як тут сплять закохані пари, не провалюючись в щілину посередині, але ми зі Святом, ясна річ, скористались запропонованою можливістю і розійшлись по різних кутках кімнати. Мені й так було незручно від думки про ночівлю в одному приміщенні з хлопцем, проте я не стала повідомляти йому про свої переживання.

Ще подумає, що я якась боягузка чи закомплексована.

Ніч пройшла на диво нормально. На новому місці, в незвичних обставинах я все одно заснула досить легко, напевне, від утоми після переїзду, а зранку відкрила очі о восьмій, без жодного будильника. Отже, встигла все-таки відпочити і набратись сил!

Я позіхнула, сіла на ліжку, потягнулась… І відчула на собі погляд. Теплий, але водночас важкий, він не те щоб тиснув на мене…

Просто був, і раптом захотілось кудись подітися, заховатись.

Я повільно повернулась до Свята. Він лежав на боці, підперши голову рукою, і з інтересом дивився на мене. Хоч я й була у піжамі з тканини куди цупкішої, аніж це доречно для теплого літа, все одно потягнула за край ковдри, намагаючись прикритись від його уважного погляду.

– Не ховайся, – хлопець променисто всміхнувся, навіть не думаючи відвернутись. – Ти дуже гарна. Був би шикарний кадр.

– Я заспана і…

– Дозволиш сфотографувати?

– Але…

– Це частина проекту, – підморгнув він. – Я довго думав над тим, яким ще він має бути, цей проект. Довго докручував ідею. І вирішив, що це буде про природність. Про прекрасну сяючу іскру серед чужого великого міста. Але іскра не повинна фарбуватись та натягати на себе корсет, щоб, власне, стати собою. Їй достатньо просто бути. Це те, що я хочу відобразити. Для цього треба різні фото.

Я розгублено кивнула. Свят вибрався з ліжка – я швиденько відвернулась, аби не бачити його лише у спідньому, і відчула, як палахкотять від сорому очі, – натягнув штани, дістав свою камеру… І, замість того, щоб вичікувати момент, налаштовувати кадр чи ще щось таке, просто сфотографував мене. Знічену, скуйовджену, сонну і розгублену…

– Ей! – обурено фиркнула я. – Ти не попередив!

Камера застрекотала. Свят робив фото за фото, цілу серію, ловлячи зміну емоцій на моєму обличчі від ніяковості до люті і назад. Я зашарілась ще дужче, а він, клацнувши пальцем по кнопці востаннє, заявив:

– Ти просто неймовірна. А в фото найпрекрасніше, що є, це раптовість. Сьогодні я ловитиму тебе всюди, де тільки зможу.

– Тільки спробуй спіймати мене у ванній, – буркнула я. – Не смій, зрозуміло!

– Гаразд, обійдемось без інтимних моментів, – підморгнув мені Свят. – Обіцяю, що і в туалеті також не ловитиму.

Я кинула в нього подушкою. Він знову мене сфотографував – а тоді, сміючись, продемонстрував кадр.

Вийшло… Дивно, але цікаво. Розпелехана я потрапила в кадр лише наполовину – мій невдоволений, блискучий погляд , волосся, ніс, – а все решта прикривала подушка в польоті. В повітрі зависло кілька пір’їнок.

– Після обробки буде вау, – промовив Свят і поцілував мене в кінчик носа. – Йди, вмивайся, іскро. Підемо снідати.

Я більше не сперечалась. Фотографія ніби щось змінила між нами, і тепер довкруги відчувалась геть інша атмосфера. Я… Не чекала, що це буде саме так. Все ніби вмить стало дорослішим, серйознішим, справжнішим. І більш страшним водночас.

В душі я провела трохи більше часу, ніж планувала, бо хвилини зо дві просто стояла, підставивши обличчя потужним потокам води, і дозволяла теплим краплям барабанити по шкірі, колоти, мов дрібними голочками. Це було приємно, але геть не протверезило мене, не вибило геть дурний жар у свідомості, якого я так відчайдушно намагалась позбутись.

Доки я сушила волосся, намагалась привести до ладу рій думок. Іскра… Невже Свят справді мене такою бачить? Але я сама в собі того вогню не відчуваю, його… Нема! Де він вмудрився його відшукати?

Свят з камерою чекав біля виходу з ванної. Я вже вдягла легку літню сукню, розчесалась, тож виглядала пристойно, але все одно завмерла, коли він перестрів мене з камерою, і розлючено фиркнула, виражаючи крайню міру невдоволення.

– Ти мене так увесь день і ловитимеш? Не уявляю, що за страхи господні ти там назнімаєш, я ж ніяка!

– Ти не ніяка, ти прекрасна. Просто себе не цінуєш, – підморгнув мені Свят. – Зачекай кілька хвилин, я швидко – і одразу ж підемо. І ще…

– М?

– Спробуй за цей час прийняти, що ти красива, – він вручив мені камеру в руки. – Поглядь, яка ти вийшла. Тільки нічого не видаляй!

Чекаючи на Свята, я всілась на м’який пуфик – нормальних стільців в нашому номері не виявилось, – і, зіщулившись над маленьким екранчиком камери, гортала фотографії.