Розділ п'ятнадцятий

В будинку було так само холодно. Як і завжди. Я обхопила себе руками і потерла плечі в намаганні хоч трішки зігрітися. Мама одразу ж запропонувала свою стару червону кофту, і я вдячно накинула та закуталась міцніше.

На кухні все ще щось доварювалось, напевне, суп на завтра. Ще парував чайник, і мама торкнулась його кришки, перевіряючи, чи ще теплий, а тоді одразу відсмикнула руку.

– Зараза, – прошипіла вона. – Мало не обпеклася! Що ж, – вона подивилась спочатку на Свята, потім на мене. – Чай будете?

– Мені б хоч руки помити, – невпевнено проговорила я. – Від собак…

– Від яких собак?

– Ми з Любавою були у собачому притулку, – пояснив Свят. – Допомагали там з рекламною акцією. Я фотографував, Любава працювала з хазяйкою, Віталіною Георгіївною. Хочете подивитись фото?

– Йди, помий руки, перевдягнись, – частину про фото мама просто проігнорувала. – Сподіваюсь, ти там не підчепила ніякої зарази.

– Мам! – обурилась я.

– І ви, юначе, також руки помийте.

Ми пішли до ванної. Вода у нас на дачі була, підкачувалась з місцевої водонапірної вежі, а туди надходила з річки. Ніби завжди є доступ, і там все непогано, але смерділа вона рибою настільки сильно, що мені аж забивало дух.

– Фу, яка гидота, – не витримала я, принюхуючись до власних вже вимитих рук. Скільки б я не виляла на них мила, нічого не зміниться.

– Все ще собаки? – здивувався Свят моїй реакції.

– Ні, – заперечно хитнула головою я. – Собаки тут геть ні до чого. Радше, риба. Вода у нас на дачі завжди тхне. Хіба ти не відчуваєш?

Він принюхався теж.

– Ну, трішки є.

– Це не трішки.

– Гаразд, добряче є, – закотив очі хлопець. – Не хотів ображати твою воду. Але терпіти можна, крім того, напевне, це справа звички.

Я зиркнула на нього так, ніби могла б – спопелила.

– Зрозумів, – закотив очі Свят, – ти просто люто ненавидиш це місце.

– Мені нема за що його любити, – стиха буркнула я. – Тут завжди погано.

– Якщо так налаштовуватись заздалегідь, то справді нічого хорошого не буде. Але можна спробувати знайти плюси і перебути кілька днів… мовчу-мовчу!

Свят нарешті помітив мій нищівний погляд і зрозумів, що ще кілька компліментів в бік дачі – і для нього це закінчиться проблемою. Я ж лише скривилась. Ніколи мені не вдасться поладнати з цим місцем, хоч ти плач. Я не створена для життя у селі! Гаразд, можна потерпіти зрідка, коли щось йде не за планом, і в житті бувають ситуації, коли ти вимушений змиритись з тим, що маєш, і не нити без причини. Але це явно не той випадок у мене зараз!

– Мені важко змиритись з місцем, в якому я фактично перебуваю в неволі, – пробурчала невдоволено я. – Батьки теж щоразу розповідають, що тут нема нічого страшного, а я перебільшую. Можливо, і так. Можливо, я взагалі влаштовую паніку на рівному місці. Але ж це мої почуття. Чому я не маю на них права?

– Та маєш, звісно. Я просто намагаюсь бути на позитиві, – поплескав мене по плечі Свят. – Ти якась колюча після тих собак.

– Втомилась.

– Вибач, я не подумав, що така активність може бути тобі не до душі.

– Та чого одразу не до душі? Просто… – я не знала, як правильно описати свої почуття. – Я люблю тварин. І була зовсім не проти допомогти про них подбати. Взагалі, хто сказав, що мені не сподобалось? Просто це складно. І не тільки через собак, через Віталіну Георгіївну теж. Я ж відчуваю, що вона вміє… Тиснути на людей. Постійно питає про особисте.

– Намагалась впхати тобі собаку на всі випадки життя?

– Це теж, хоча зараз я радше про той факт, що вона переконувала мене, що тобі собака не потрібна, бо ти ненадовго затримаєшся на одному місці і взагалі хлопець ненадійний.

Свят завмер.

– Про грант ще говорила, – додала я. – Що ти майнеш за кордон, тож тобі тварину довірити в жодному випадку не можна… Таке. Різне. Вона правду казала?

Свят подивився мені в очі. Напевне, зараз це було щиро – і водночас трошки з внутрішньою провиною.

– Та правду, – знизав плечима він. – Я чекаю на можливість отримати грант. Але чи дочекаюсь – під великим питанням. Там страшна конкуренція. Тож я вже планую своє життя тут. В столиці чи в рідному місці – поки не вирішив. Спочатку отримаю результати, а там вже шукатиму острівець стабільності в житті. Але ж ти також сумніваєшся відносно майбутнього, Любаво! Хіба це не нормально в нашому віці? А собака – це відповідальність.

Я хотіла сказати, що мова не про собаку, а про дещо більше, але мені вмить стало ніяково. Не варто було навіть мову про це заводити.

– Ходімо, – зрештою сказала Святові я. – Думаю, батьки вже зачекались. Надто довго ми з тобою миємо руки.

Якщо чесно, я майже чекала, що мама заговорить про наші поцілунки чи ще про якісь непристойності, якими ми могли б займатись, доки мили руки. На щастя, вона вирішила не підіймати цю тему, тим паче, Свят повернувся першим, а я ще трохи затрималась, аби змінити одяг.