Розділ чотирнадцятий

За Святом, коли він сидів за кермом, було дуже цікаво спостерігати. Я спіймала себе на тому, що не відриваю від нього очей, ловлю кожен дрібний рух. Хлопець концентрувався на дорозі, майже не відволікаючись на сторонні фактори. Пальці його трохи напружено стискали кермо, і я подумала, що у Свята не дуже великий водійський досвід.

Сподіваюсь, права в нього справді є.

Та хоч ми і їхали не надто швидко та були досить обережні, кермував Свят все одно вправно. Чіпкий погляд вихоплював десятки об’єктів попереду; він їхав плавно, машина не сіпалась, коли треба було збільшити чи, навпаки, знизити швидкість. Він не тиснув щосили на газ, коли попереду стелилась порожня дорога, і з часом я остаточно розслабилася.

              Що ми їдемо не до міста, я зрозуміла, коли ми пропустили другий потрібний поворот. Зиркнула на Свята, та він лишався цілком спокійним.

– Маршрут правильний? – уточнила я трохи схвильовано.

Телефон саме замиготів якимись повідомленнями, що в глушині дачі не могли до мене дійти – повідомляв, що з’явився зв’язок. Чудовий привід відчувати себе спокійніше.

– Правильний, притулок не прямо в місті, – пояснив Свят. – Чи тебе це лякає?

– Та ні, – я знизала плечима. – Просто я думала, що він десь, ну… Ближче до людей, ніж моя дача.

– Не переживай. Він ближче до людей, чим твоя дача. Зараз все сама на власні очі побачиш. І телефон там чудово ловить.

Я зітхнула. Насправді логічно розташовувати притулок для тварин за містом, хоч і не дуже далеко – там явно будуть кращі умови, де знайти подібну площу в межах щільної забудови?.. Але я ніколи не була в таких місцях і взагалі дуже примарно уявляла, що саме можу побачити.

Нарешті ми приїхали до мети, і я з подивом побачила тут чимало автівок. Свят ледь знайшов, де припаркуватись, і доки я копирсалась з паском безпеки, відчинив для мене двері та подав руку. Я зашарілась, приймаючи його долоню.

– Ми на місці, – повідомив він, хоч це і так було очевидно. – Ти тут ніколи не бувала?..

Я заперечно хитнула головою.

– Навіть не проїжджала повз! Я й не знала, що тут щось подібне є.

– Отакий у них піар, що корінна містянка, яка живе тут від народження і неподалік має дачу, навіть не здогадується, що тут знаходиться притулок для тварин, – докірливо хитнув головою Свят, щоправда, пред’являючи претензії не мені, а місцевій адміністрації. – Але зараз спробуємо щось змінити. Зрештою, хороша стаття може все перевернути.

– Ти сьогодні знімаєш для якогось видання? – поцікавилась я. – Слухай, а як ти взагалі знаходиш клієнтів? Завжди сарафанне радіо чи… Може, маєш десь фіксовану ставку, а потім ще підпрацьовуєш?

– Я поки стараюсь не закріплюватись на конкретному місці, – хитнув головою Святослав. – Ще не знаю, де конкретно мені захочеться закріпитись. Крім того, зараз чекаю відповідь на запит… А раптом мені пощастить, і я отримаю грант?

              – Ти про це майже не розповідаєш, – зазначила я.

– Не хочу зурочити, – зізнався Свят. – Я пройшов чимало етапів, проте досі переживаю. Ще й віза на розгляді, і мені потрібно до певного терміну надіслати останню роботу, а там… Побачимо, як все складеться.

– Це та фотосесія, для якої треба їхати до Києва?

Він кивнув.

– Так. Будеш перлиною мого портфоліо.

Я зашарілась.

– Ну що ти таке кажеш, я так собі виходжу на фото…

– Ти виходиш на фото просто шикарно, а себе недооцінюєш!

Його комплімент легко вибив мене з колії, і продовжувати далі допитуватись про грант стало зовсім незручно. Я змовкла і просто роззирнулась, намагаючись зрозуміти, де ми зараз знаходимось і що конкретно з цим притулком.

Приміщень тут було чимало. Напевне, колись цей притулок був чиєюсь фермою, яку викупили волонтери – ну, або якась добра людина передала їм приміщення у володіння. Представників притулку можна було впізнати по яскравих жовтих краватках та хусточках, пов’язаних на шию; вони то тут, то там вигулькували у натовпі гостей.

Людей приїхало теж багацько, напевне, не все так погано з піаром. Машин вистачало, але віддалік стояв і пасажирський автобус, ймовірно, винайнятий спеціально для цієї справи.

На території самого притулку було шумно. То тут, то там гавкали собаки, хтось скавчав, плакала якась дитина. Хотілось заткнути вуха руками і побути кілька секунд в тиші.

– Тваринам тут не надто гучно? – спитала я, намагаючись хоч якось адаптуватись до всього довкола.

– Та гучно, – зітхнув Свят. – Але що ж ти будеш робити… Ходімо! Спочатку подивимось на собак, а потім фотографуватимемо, згодна?

Я кивнула. Можна подумати, я взагалі тут хоч чимось керувала! Аби не нашкодити кому випадково... А Свят міцно стиснув мою руку, перекинув через плече свій рюкзак з обладнанням фотографа та рішуче закрокував вперед.

Святослав явно бував тут не вперше; він вміло маневрував між вольєрами, обходив людей та вперто вів мене кудись – хоча я поняття не мала, яка кінцева мета нашого походу. Нарешті ми зупинилися біля невисокої адміністративної будівлі; вона більше нагадувала стару хату, не таку, як українські білобокі мазанки під солом’яним дахом, а радянського періоду, з облупленими цегельними боками, поганеньким шифером та ще дерев’яними вікнами зі склом, що трохи потемніло від часу. То тут, то там, щоправда, вбачалися сліди сучаснішого ремонту6 підлатаний ґанок та одне-єдине пластикове вікно, що виходило на цей бік.