Розділ тринадцятий

– Ти могла б припинити цю демонстративну поведінку і нарешті зі мною заговорити.

Я лише мовчки відвернулась до вікна. Погляд чіплявся за дерева; ми їхали окружною дорогою, і перед очима миготіли дуби, клени та осики, що росли прямісінько над трасою. Величний ліс здіймався по обидва боки від асфальтової смуги, ваблячи зеленим листям та соковитою травою на схилах.

Що ж, у мене буде можливість вдосталь насолодитись і листям, і травою, і всім на світі, коли я зрештою доберуся до триклятої дачі.

Ні, я любила природу! Мені подобалось гуляти серед дерев, дихаючи свіжим повітрям. Проте все це комбінувалось з відсутністю зв’язку та відсутністю будь-яких людей, з якими я б могла спілкуватись. Взагалі-то я вважала себе інтроверткою, проте ж у всього є межі розумного! А тут навіть в мережу не вийдеш, нікому ані слова не напишеш.

Раніше це не сприймалось, як настільки велика жертва, бо. Зрештою, я ні з ким і не вела постійну переписку, та й взагалі, не мала нормальних друзів. Але тепер. Коли у мене з’явився Свят, клята дача без слідів мобільного зв’язку планувала його у мене відібрати.

І батьки, які, здається, навіть не усвідомлювали, що дівчині в вісімнадцять може бути нецікаво підмітати листя та копирсатися в городі.

 …Мама сьогодні, мов на зло, сіла поруч зі мною на задньому сидінні і всю дорогу намагалась заговорити. Я ж проявляла стійкість, ну, чи впертість, як, напевне, величала це вона.

Звісно, нам доводилось сваритись і раніше. Зрештою, у підлітковому віці у всіх киплять гормони, і хоча я не творила нічого лихого, та через якусь дрібницю вибухнути могла. Один раз навіть вкусила маму за руку – ще б я пам’ятала, чого це сталось! Звісно, ціною питання був невеликий синець трохи вище зап’ястка на маминій руці і дуже винувата я.

З віком усе минулось. Та й, якщо порівнювати з тим, що творили деякі мої однолітки, я була вельми адекватна. Син татового колеги втік з дому, наприклад, і його шукали три дні, аж доки не виявили за містом у поганій компанії, напівпритомного.

Заледве відкачали.

Та зараз, здається, мама сприймала мою поведінку як черговий підлітковий бунт – хоча мова йшла геть про інше.

Навіть не про перше кохання, хоча це, звісно, воно. Ні, мова про свободу, про моє самовизначення. Так, вісімнадцять – це дуже мало, але ж я все одно повнолітня!

А життя, яке  я зараз побудую, проживати потім мені. Не мамі з татом, не сусідам з нашої триклятої дачі, не батькам Алли, хай їм грець! Накрутили моїх, а ті тільки й раді!

– Любаво, це дитяча поведінка, – не витримавши мого похоронного мовчання, обурився з водійського місця тато. – Чого ти зараз добиваєшся? Нас з мамою до сказу довести?

Я знизала плечима, не зронивши ані слова.

– Вона просто не розуміє, що ми хочемо, як краще, – зітхнула мамо. – Любаво! Та це ж не на вічність, а на кілька днів. Подихаєш свіжим повітрям, відпочинеш, ти ж сама казала, що зараз можеш поставити на паузу вступну гонку, а потім…

Мама говорила щось і далі, спробувала погладити мене по руці, але я висмикнула руку і сконцентрувалась на дубах і кленах за вікном.

Дорога була довгою, але не нескінченною; нарешті попереду показався наш дачний будинок. Ми заїхали на територію, і я перша вискочила з машини.

Свіже повітря…

Як завжди, не принесло жодного задоволення. Так, тут було зелено і в принципі симпатично – але не симпатичніше, ніж в парку чи просто біля нашого багатоквартирного будинку, де росло чимало дерев. Зате вогко, бо неподалік протікала річка, викопали кілька ставків, та й місцевість в цілому радше болотиста, аніж суха.

Мені вистачило п’ятьох хвилин, аби бути вкушеною місцевим комаром, тож, прихопивши з машини речі, я рушила до будинку.

– Любаво! – гукнула мене мама. – Ну, ти знов хочеш в чотирьох стінах просидіти? А як же свіже повітря?

Я мовчки взялась відчиняти замок на дверях. Хай йде воно до дідька, те кляте свіже повітря, задля якого потрібно стирчати в цьому селі.

Крім того, мені шалено не подобалась звичка вітатися з усіма, хто проходить повз. В селі всі всіх знають, але ж я не знала нікого. Проте постійне «добрий день» вимагалось з мене на рівних з місцевими мешканцями.

Не привіталась, бо читала книгу чи слухала музику, сидячи на своїй території, і просто не побачила сусіда, який проходив повз паркан? Винна.

Не схилила голову на вулиці, кажучи «добрий день» черговій бабусі, яку бачиш вперше? Винна.

Тут було водночас самотньо і занадто людно. Нікого, з ким я хотіла би спілкуватись, і при тому жодного шансу побути наодинці.

В будинку я швидко зайшла до кімнати, вставила в зарядний пристрій в розетку – він таки знайшовся в сумці, яку збирала мама, – поставила телефон, сподіваючись, що це не займе багато часу.

Зелена смужка заблимала, показуючи, що пристрій заряджається. Я зважилась ввімкнути його вже через п’ять хвилин, коли був заледве один відсоток – і ледь не застогнала від розчарування.

Так, зарядити телефон я зможу, а користі від нього, як від читалки. Зв’язку стандартно нема, і триклята дача як була тюрмою, так нею і лишається.