Розділ дванадцятий

Репетиція вразила мене. Звісно, я бувала в театрі, а в школі іноді приймала участь в самодіяльності – хоча ролі мені діставались нечасто і все якихось страховиськ, як не відьми, то бабусі, ніби знущались наді мною або просто спихували за принципом «на тобі, небоже, що мені негоже», – але усе це навіть близько не стояло поруч з дійством, що розверталось у мене перед очима.

Стежити за тим, як відточували танці та спів, як підлаштовували режисерські ідеї під не надто велику сцену нашого театру, як жартували, не виходячи з образів своїх персонажів, було неймовірно цікаво. І чим далі, тим більше мене затягував вир театру. Я дивилась на сцену і боялась моргнути.

Скільки нюансів! Скільки деталей! Ніколи не думала, що в певних моментах настільки багато режисерської роботи – а в інших, навпаки, повно акторської самодіяльності.

Нарешті генеральну репетицію було скінчено; актори прилаштувались до сцени, зрозуміли всі настанови і кинулись до гримерок, остаточно готуватись до виступу. Свят встановив свою камеру, налаштував віддалену зйомку.

Я подивилась на планшет, що лежав в нього на колінах, і здивовано спитала:

– Хіба це може замінити повноцінну роботу камери? Те, що ти управляєш нею дистанційно?

– Не може, – хитнув головою Свят. – Але всі основні фото ми вже зробили, потім треба буде допрацювати після вистави. А зараз я обіцяв кадри зі спеціальної точки, і стежити дистанційно мені зручніше. Крім того, я ж не можу стати просто перед залом і спиною закривати шматок вистави частині присутніх! Тринога камери теж не прозора, але вона дрібніша все-таки за людину.

Мені лишалось тільки кивнути, погоджуючись з ним.

– Ти правий. Але все одно якось дивовижно…

– Насолоджуйся виставою і не звертай уваги на мою роботу, – Свят по-дружньому поплескав мене по коліну. – Тим паче, тобі є на кого задивлятись. На того молодого актора… Як його там, Руслан?

– Ти все-таки ревнуєш! – наполовину обурено, наполовину жартома вигукнула я. – Ну як так можна! Теж мені, знайшов причину!

– А що? – вигнув брови Свят. – Я, може, переживаю, що він виявиться кращим за мене, і ти віддаси йому своє серце… а він явно на тебе запав!

– З чого це ти взяв?

– Бо на тебе не можна не запасти!

– Ми просто розмовляли!

– Ага, так-так, – закотив очі хлопець і одразу ж розреготався.

Це все ще був просто жарт. Я, напружившись вже через його слова, трохи здивовано зиркнула на Свята, а потім теж розслаблено всміхнулась.

– От нащо дражнитись?

– Мені подобається, як ти реагуєш, – підморгнув мені Свят. – І, звісно ж, я не всерйоз. Ти не моя власність, а незалежна людина, з чого б то раптом я заважав тобі розмовляти з кимось? Ну, актор він, і що з того, не демон же во плоті.

– А як же оце «красень, киянин»?..

– Та я теж нічого, – геть розвеселився Святослав. – Крім того, до Києва тебе повезу я, а не він… Але ти якась незвична після вашої розмови. Він тобі щось не те сказав?

Я заперечно похитала головою.

– Насправді, все те, просто… Він сказав, що весь одинадцятий клас пробігав до театру – ну, у них там, у Києві, – і так надихнувся, що більше не зміг ні про що думати, окрім як про вступ до театрального…

– Режисер мені жалівся, що той Руслан в Карпенка-Карого на режисерському, і «з тим актором працювати неможливо, бо він навіть коли мовчить – все одно відчувається, що має своє бачення». – Свят смішно перекривив чоловіка.

Вийшло дуже схоже, і я не розсміялась лише з однієї причини – думки мої зараз були далеко-далеко, крутились довкола театру.

– Тож я задалась питанням… Чому у мене нема нічого такого, чим би я надихнулась і зрозуміла, що просто жити без нього не можу?

– Певне, просто не прийшов час.

– Але документи подавати треба зовсім скоро! Він мені сказав, мовляв, треба б спробувати, кудись походити, можливо, на якісь курси записатись, аби перевірити на власній шкурі, ким саме я могла б стати. Але я навіть не уявляю… мене нікуди не тягне.

– А до театру?

Я здивовано заморгала. Така думка чомусь не приходила мені в голову.

– Театр? – перепитала я. – Ти… про що?

– Та просто… Ми з тобою не дуже довго знайомі, але такі повні захвату очі в тебе вперше, – пояснив Свят. – Крім того, ти приваблива, танцювати у тебе шикарно виходить, ти швидко вчишся. Можливо, тобі треба вступати на акторський? ЗНО як, підходить?

– Підходить, але ж там творчий конкурс!

– Ну, можна спробувати, ні?..

– Ніколи не думала про це. – чесно зізналась я.

– А ти подумай, – твердо промовив мені Свят. – Ти дуже незвичайна, і в тобі є внутрішнє світло. Сцена була б тобі до лиця. І це не тільки я так скажу, багато хто скаже. Подумай, подумай… Засісти десь в офісі економістом ти завжди встигнеш, але можна ж принаймні дати шанс своєму таланту, спробувати його розкрити!..

Я ніколи навіть не задумувалась над можливістю займатись чимось подібним. Сцена… Це не для Мене! Мені б якусь тиху, нормальну роботу…