Розділ одинадцятий

Втішати мене мама не пішла. Потопталась трохи біля дверей, посмикала дверну ручку, та я чи не вперше в житті скористалась вбудованим замком – і відчиняти на тихий огук не стала. З мене досить. Наші добрі стосунки з нею, здається, полетіли у пекло.

Мені завжди здавалось, що батьки в мене люблячі, розуміючі. Добрі. Вони б не стали вчиняти зі мною, як стереотипні персонажі серіалів та книг, як батьки моїх однокласників, що ставлять питання руба і підозрюють дітей на рівному місці.

А воно он як буває.

Звісно, мама не кричала мені, що я її осоромила, не заявляла, що я пустилась берега, не звинувачувала в тому, що дитину в подолі принесу – вона, зрештою, не вважала мене на таке здатною, хоч це добре. Та легше від того не ставало, бо рівень довіри все одно мінімальний.

Гірший за мінімальний.

Моєму вибору вона не довіряє. В її очах я хороша дівчинка, але постійно потребую скерування. Спочатку за мене виберуть вищу освіту, потім визначать, з ким мені зустрічатись, а з ким не треба, далі штовхатимуть на роботу, і я так кидатимусь від одного наказу до іншого, не знаючи, що виконувати, а що ні.

Ніколи не думала, що вона так поводитиме себе.

Рука мимоволі потягнулась до мобільного телефону. Я зайшла в месенджер і зависла, не знаючи, кому написати. Подружки у мене нема…

Навіть не пожалуєшся нікому на все, що сталося.

Може, дарма я так легко відмовилась від спілкування з Настею? Так, вона анітрохи не надійна, але це ж не якась секретна інформація, мені навіть не потрібна нормальна порада, просто діалог з кимось. Проте… Я усвідомила, що ніколи не змогла би нормально розмовляти з дівчиною, яка так зі мною вчинила і вже одного разу намагалась підставити.

Вона не надійна, і крапка.

Тож єдиний, з ким я була близька, це Свят. Всі інші в кращому випадку знайомі. Як так вийшло, що я до вісімнадцяти років не знайшла жодного друга?

Взагалі! Зовсім!

Гаразд, не пощастило з класом, але ж можна відшукати когось в мережі. Якось прибиває людей один до одного…

Або ні.

Мобільний нагрівся у руці, ніби зайвий раз приваблюючи мою увагу. Я зиркнула на екран, а тоді, зважившись, відкрила переписку зі Святом. Пальці майже всліпу забігали по екрану, набираючи текст повідомлення.

«Привіт… Можна тобі пожалітись на життя?»

Відповідь не змусила себе довго чекати.

«Привіт. Можна, звісно. Що трапилось?»

«Мама».

«Мама – це серйозно, – Свят відповідав швидко. – Невже все-таки посварились? В день твого випускного. Мені здавалось, у вас непогані стосунки…»

«Мені теж так здавалось, – відповіла я, надіслала повідомлення, а тоді поспішила дописати ще кілька стрічок. – Ми знов заговорили про вступ, про майбутнє. Про моє спілкування з іншими людьми. Мама вважає, що вона досвідченіша, тому краще знає, і тому думає, що це нібито доречно. А я з нею, сам розумієш, не згодна, і…»

Я швиденько стерла те, що написала, радіючи, що ще не встигла відправити.

«У мами просто в голові якийсь абсурд стосовно того, чим я займаюсь, – написала я вже простіше. – а я не хочу бути частиною того абсурду. Вона диктує мені, з ким спілкуватись. Мені це неприємно».

Свят цього разу був не таким швидким у своїй відповіді.

«Я їй так сильно не подобаюсь?»

«Їй не подобається те, що я проводжу час з кимось, кого вона особисто не протестувала. Справа не в тобі! До того ж, їй щось наговорили батьки Алли».

«Мої любі сусіди, куди ж без них. Тепер що, забороняє нам бачитись?»

«Ні, каже, що мені потрібна пауза спілкування з тобою»

«А тобі потрібна?»

«Та ясна річ, що ні!»

Я відправила це так швидко, що навіть не встигла подумати, як воно може читатись з боку хлопця. Тоді завмерла, думаючи, чи не час мені стерти або принаймні відредагувати повідомлення.

Пізно. Внизу світились дві зеленкуваті галочки, позначка, що Святослав уже встиг все прочитати. Потім – мигнув екран, показуючи, що мені пишуть повідомлення.

Ще ніколи це не тривало так довго. Напевне, у Свята це зайняло всього декілька секунд, але мені здавалось, що минула ціла вічність. Ще й наш вай-фай вирішив відвалитися, і мені довелось вмикати мобільний інтернет, аби все-таки побачити, що він мені написав.

«Не знаю, чи готова ти сваритися зараз з мамою, але якщо так – то я б з задоволенням покликав тебе на побачення. Сьогодні у нас в театрі класна вистава, гастролі, я там фотограф і маю два квитки. Підеш зі мною? А ввечері доведу тебе додому».

Я навіть не задумувалась над відповіддю.

«Піду».

Святослав, не гаючи часу, скинув мені і адресу, і час, коли треба прийти.

«Вибач, не можу зайти за тобою перед виставою, бо маю налаштовувати обладнання там ще з обіду і проводити попередні зйомки».