Розділ десятий

Я прокралась додому, коли вже було зовсім світло. Наближалась шоста ранку, а я тихенько крокувала під’їздом, відчуваючи себе немов злодійкою, яка намагається пробратись у захищену фортецю так, щоб випадково нікого не розбудити. Дивно, дуже дивно – і певною мірою навіть цікаво. Я відчувала, що порушую якесь правило, але достеменно не розуміла, яке саме.

Зрештою, це був мій випускний!

Свят подбав про те, щоб я добралась додому в повному порядку, провів аж до під’їзду і відпустив, поцілувавши на прощання. Я дістала ключі від квартири, піднялась на потрібний погляд і з усіх сил намагалась не надто дзвеніти, відчиняючи собі двері.

Вийшло все одно… Поганенько.

В квартирі панувала тиша. Від моєї бадьорості не лишилось і сліду, і я похитнулась в дверному отворі, ледь не випала назад, з меж приміщення, а коли підняла погляд, то побачила, що в коридорі стоїть мама. Серйозна, зосереджена така.

Явно чимось невдоволена.

Мені це не сподобалось. Я все одно витиснула з себе усмішку і прошепотіла:

– Привіт, мам.

– Ти хитаєшся. Ти пила?

Питання застало мене зненацька. Я скинула туфлі, ледь стрималась, щоб не застогнати з полегшенням – ніколи, ніколи більше їх не надягну, принаймні, не обклеївши зсередини якимись силіконовими підкладками, щоб не тиснуло і не натирало, – і зиркнула на неї.

– Ти серйозно, мам?..

– Звісно, серйозно, – кивнула вона. – Ти дівчина, звісно, доросла, але ж в усьому потрібно знати міру. Після того, як ти втекла з власного випускного… Зі значно старшим хлопцем…

– Між нами лише два роки.

– Я можу припускати різне.

Підозра неприємно різонула вуха. Я ніколи не була проблемною. Ніколи не здавалась дитиною, що притягне якогось хлопця додому, влаштує істерику, ще щось зробить не так. А от зараз, виявляється, за один-два вчинки вискочила зі списку порядних доньок.

– Мам, – похмуро промовила я, – по-перше, ти бачила, що було на столі на моєму випускному. Різне. Якщо хтось і намагався підбити мене на те, чого ти так боїшся, то це не Свят, а рідна школа. По-друге, я повнолітня.

– Це не означає, що можна робити все, що заманеться.

Невже ми серйозно про це говоримо?..

– По-третє, – продовжила я, – Святові двадцять. Не тридцять. Не сорок. Він не якийсь зрілий чоловік, що зваблює молоденьке дівча, ясно? У мене є мізки в голові, в нього – совість. Нічого такого не могло статися.

– Ти ще юна, недосвідчена, і заманити тебе кудись не так вже й складно, достатньо просто добре вмовляти!

Можна подумати, вік тут має значення.

– І… Останнє в переліку, та не останнє за значенням, очевидно, – я схрестила руки на грудях, відчуваючи, що з кожною секундою стаю все сердитіша. – Я не пила, мам.

У відповідь вона прискіпливо оглянула мене, потім підійшла ближче, і я вже чекала, що вона дихнути попросить. Це остаточно вбило б будь-які залишки моєї довіри. Та мама натомість міцно мене обійняла і тихенько проговорила на вухо:

– Ти стрімко дорослішаєш. Я й не думала, що воно ось так буває, люба. Я переживаю, ось і все. Тим паче, ти так швидко знайшла собі хлопця.

Деякі мої однокласниці вже ледь не заміж збирались, в їх-то вісімнадцять років, тож, як на мене, мама злегка перебільшувала масштаб проблеми, але від її слів на душі потеплішало. Принаймні, я не відчувала себе останньою поганкою більше.

І ображеною дитиною, яка втомилась від постійного нагляду, теж більше не відчувала.

– Все нормально, – прошепотіла я. – Розумію, мам. Але Свят правда хороший. І я нічого не пила. Ну, вода ж не рахується? Чи сік?

– Ні. Це можна. Та все можна, просто краще б обережно і… І ти ще не готова лишатись з хлопцем на всю ніч.

– Мам.

– Сонечко…

– Ми просто зустрічали світанок, – нагадала я їй. – Це шкільна традиція.

Вона пригорнула мене до себе ще міцніше, так, що я ледь не задихнулась.

– Розумію, але зазвичай це все-таки роблять з класом. Ви ж ніби нормально спілкуєтесь, невже ти з цим хлопцем настільки близька, що вирішила піти…

– Це не через нього. Це через клас.

Я помовчала трохи, а тоді, не витримавши, зізналась:

– Мам, вони оголошували мені бойкот.

Для матері новина стала шоком. Вона відсторонилась від мене, мимоволі збільшуючи відстань з кожною секундою, і повільно-повільно моргала, не здатна витиснути з себе жодного слова. Тоді нарешті проговорила:

– Чому… Ти не говорила мені нічого?

– Бо це сталось тоді, коли вже й згадувати про це не було сенсу, – знизала плечима я. – Та й чим би ти могла мені допомогти?..

– Я б поговорила з класним керівником! Закликала їх до нормальної поведінки, я б…

– Мам, це було вже зайве. Це тривало лише кілька днів, вже після закінчення навчання, коли ми ніяк не могли поділити випускний танець, і мене раптово поставили в центр. Настя вважала, що це неприпустимо, що я, бачте, занадто погано танцюю, щоб бути в центральній парі, і підбила всіх інших не спілкуватись зі мною. Виразити колективний осуд.