Розділ дев'ятий

Ми зі Святом вислизнули на вулицю, навіть не привабивши нічиєї уваги. Ніби вмить стали невидимками, нікому не цікавими.

Я посміхнулась. Цікава особливість, так легко випадати з чужого поля зору, хоча ці ж люди ще кілька хвилин тому намагались нав’язати тобі свою компанію. Тут, на вулиці, я почувалась значно краще, ніж серед однокласників, але від холоду повела плечами.

В парку панувала тиша. Не абсолютна, ні… Літо, дванадцята ночі, хіба мало буде бажаючих погуляти? Просто музика більше не гриміла у вухах.

Вдалині сяяли вогнями приїжджі атракціони. Їх вже вимкнули – ще дві-три години тому там стояла чимала черга, зараз же поруч нікого, – але ілюмінації все одно залишились.

Переморгувались один з одним ліхтарі. Деякі з них світили на постійній основі, інші, заховані серед дерев в парку, спалахували, лише коли під ними хтось проходив.

– Розумні які, – гмикнула я, спостерігаючи за тим, як ліхтар успішно дочекався, щоб дівчина пройшла повз нього, а тоді нарешті спалахнув, коли був їй зовсім не потрібен. – Смарт-освітлення!

– Ну, проект ще явно треба докручувати, – посміюючись, заявив Свят. – Хоча в цілому, як на мене, гарна ідея…

– Гарна, – я й не думала сперечатись. – Просто не доведена до розуму. Тут так… Тихо.

Справді, контраст був вражаючий. Парк розташовувався в центрі міста, але сюди не долинав постійний набридливий гул машин. Поруч не було жодної шумної компанії. Звісно, сяяв, гримотів ресторан, що залишився за нашою спиною, але вистачило закрити двері, аби відрізати себе від цього звуку.

В приміщенні, зрозуміла я тільки зараз, було шалено душно. Тут же дихалось легко, на повні груди, і я насолоджувалась цим. Відпочивала.

Свят обережно взяв мене за руку та повів геть. Спочатку ми переміщались від однієї світлої плями до іншої, а тоді повернули доріжкою до тих самих «розумних» ліхтарів, прагнучи спокою та тиші темряви.

Зупинились – і, на наш подив, над головою загорілось світло, навіть не довелось стрибати чи махати руками, щоб датчик нас вловив.

Може, тому, що вдвох?

Напевне, він теж до закоханих пар ставиться інакше, ніж до самотніх людей.

Я завмерла, слухаючи тишу нічного парку, і зрозуміла, що музика долинає навіть сюди. Тепер це були вже не звуки прекрасного вальсу, під які ми танцювали на шкільному подвір’ї, а щось набагато простіше та ніби сучасніше.

– Потанцюємо? – знов запропонував Свят. – Ти в залі так і не захотіла.

Я знизала плечима.

– Якщо бажаєш… але тут мало місця, хіба ні?

– Для простого танцю вистачить.

Він опустив обидві руки мені на талію, я обвила його шию, і ми завмерли, не знаючи, на що зараз сподіваємось більше, на танець чи на поцілунок.

Музика зазвучала гучніше, і це видалось знаком, що треба все-таки танцювати. Я переступила з ноги на ногу, невпевнено, намагаючись спіймати приємний музичний ритм. Свят нахилився до мене ближче і ткнувся носом мені у волосся.

– Воно все полаковане, – прошепотіла я. – Ти б цим не дихав.

– Все одно відчуваю твій запах. Навіть крізь напилення лаку.

Я б зараз з задоволенням все змила, позбулась би і цієї пафосної сукні, замінила її чимось простим, може, не таким гарним, але все одно.

Поруч зі Святом хотілось бути справжньою, а я зараз не така, як є. Якась… Фальшива, штучна, ніби вигадана, закута в ці всі умовності свята.

Навіть втомилась вже стовбичити на високих підборах, хоча зазвичай також не в кросівках ходила. Відчуття таке, ніби не можу до кінця зрозуміти, де я, хто я, що тут забула. Загублена-розгублена…

Ми й далі переступали з ноги на ногу, топтались на одному місці, але Свят відчув, як в мені раптом з’явилась напруга, відсутня раніше.

– Я тебе чимось образив?

– Ні, з чого ти взяв? – здивувалась я.

– Ти напружилась, і сильно. Я подумав, можливо, це через мене сталось? Є ж причини, чому ти так реагуєш.

– Все в порядку.

– Я бачу, що ні.

– Все в порядку! – спробувала знову запевнити я його. – Це не в тобі справа. Просто я почуваюсь так, ніби… Це наче моє свято, але то є неправда. Воно мені не належить. Я тут зайва, для всіх зайва. І прийшла якась геть несправжня. Медаль, грамоти, ці локони… Школа вже позаду, і я поняття не маю, що попереду.

– Хочеш, поговоримо про це?

– Хочу. Або ні. Не знаю. Я взагалі нічого не розумію, – зізналась я. – І не можу визначитись. Хто я, де я, навіщо я?

– Ти – Любава Зеленова, найпрекрасніша дівчина в цілому світі, яка просто трішки загубилась і замерзла, – впевнено заявив мені Свят і накинув на плечі свій піджак. – А я тут для того, щоб тебе зігріти. І щоб не дати дурним думкам поселитись у тебе в голові.

 Він посміхнувся мені – це було помітно навіть в півтемряві ночі, – а потім раптом підхопив на руки.

Я скрикнула, від несподіванки забарабанила долонею по плечу Свята, але він навіть не думав мене відпускати. Хлопець тримав мене так легко, ніби я майже нічого не важила, і доніс до найближчої лавки. Всівся сам і посадив мене поруч з собою, перекинувши мої ноги собі через стегна.