Розділ восьмий

В вишитій сорочці та спідниці я почувалась, якщо чесно, набагато комфортніше, аніж у сукні. Хоч і знала, що мені личить, все одно хотілось прикритись, сховатись від інших поглядів. Та я змусила себе розслабитись і, виходячи з машини, навіть зобразила на обличчі якусь подобу усмішки.

Єдине, що в образі для мене було простим і зрозумілим – це елегантні білі туфлі-човники на шпильці. Я гарно трималась на підборах та не відчувала дискомфорту зараз. А от все інше…

Напівпрозорий блакитний шовк сукні стікав по тілу. Вона була довгою, аж до підлоги, але не пишною – з легкої, леткої тканини. Сукня відкривала плечі, а широкий легкий волан підкреслював лінію ключиць і прикривав руки, виконуючи роль такої собі накидки. Відрізна талія підкреслювала мою стрункість, а далі тканини ставало більше, і вона розліталась в різні боки. Елегантний розріз від коліна додавав образу легкості, але не виглядав надмірним.

Від грудей і майже до коліна йшов ще один шар тканини, більш цупкої, що повторювала силует сукні. Вона якраз не просвічувалась, приховуючи від людських поглядів все зайве.

Волосся, дбайливо завите перукаркою, розсипалось по плечах. Від того, скільки на мене вилили лаку, було некомфортно, і, якщо чесно, шалено хотілось помити голову, але я намагалась зробити вигляд, ніби почуваюсь невимушено.

На щастя, з макіяжем візажистка не перестаралась. Я відмовилась накладати на обличчя цілі шари гриму, тож зараз виглядала стримано. Цікаво, в порівнянні з однокласницями як воно буде?

Підходити до них не хотілось. Я зам’ялась, стоячи на тротуарі. З того місця, де припаркувався тато, було добре видно, що однокласники вже збирались, але ще ніхто не заходив всередину.

– Ходімо, – мама легенько підштовхнула мене в спину. – Любо, ти чого?

– Все в порядку, – хитнула я головою. – Просто якось мені неспокійно.

– Ну, перестань, сонечко. Це ж твої однокласники, ваш останній день разом! Тим паче, танець ти вже виконала, тож далі лишається тільки красиво вийти за атестатом.

Дарма я мамі не розповіла про бойкот. Можливо, тоді вона б краще зрозуміла мої почуття. А так, звісно, не розуміє, що відбувається.

– Йдемо, йдемо, – кивнула я.

– Там вже й твій Свят, напевне, є…

Згадка про нього трішки збадьорила мене. Я посміхнулась, кивнула і поспішила до театру. Тато підставив свій лікоть, пропонуючи спертись об нього, і я прийняла батькову руку, хоча насправді не звикла до того, щоб йти з кимось поруч.

Не те щоб мені ніхто не допомагав, просто… Воно якось не прийнято було у нас в родині, ось ці блукання під руку. Тато радше важке щось з рук забере, і, як на мене, то важливіше. Але в святковому вбранні, ясна річ, я не тягла з собою пакети, а лише стискала в руках маленьку білу сумочку.

Коли ми підійшли ближче до однокласників, я вразилась, наскільки ж всі по-різному виглядали. Хтось з дівчат був загорнутий по горло в квітчастий шифон, такий яскравий, що в очах аж рябіло. Хтось здогадався затягнути волосся у тюрбан, і я здивовано заморгала, реагуючи на таку зачіску…

Була і сукня принцеси, срібляста, з широкою пишною спідницею, а під неї підібрані білі конверси. Як на мене, воно погано комбінувалось, але в кожного смій смак.

Хтось не став вбиратись в довге. Були сукні до коліна, милі та доречні, була й одна міні, така собі, якщо чесно, на вигляд. Ще одна дівчина з паралельного класу вбралась в брючний костюм, і я щиро могла назвати це найвдалішим вбранням з усіх. Їй надзвичайно личило!

Я ж ніби загубилась. Ні, напевне, виглядала відповідно, гарно, але настільки опинилась «не в своїй тарілці», що навіть не знала, куди мені йти. Пошукала поглядом хоч когось знайомого, аби поговорити, хлопців – вони всі виглядали досить класично, в костюмах різних, але однаково стриманих кольорів, – і нарешті побачила ту, з ким, якщо чесно, навіть стикатись поглядами не хотіла.

Настя обрала для себе яскраво-червону сукню, підвела червоним губи, обрала агресивний макіяж та чорні туфлі на високій шпильці. Вона стояла зараз на сходах театру, вся така дівчина-виклик, і позувала, кидаючи манірні погляди на фотографа.

На мого Свята.

Я замилувалась ним, якщо чесно. Парадний синій костюм підкреслював його струнку, але сильну чоловічу фігуру, хлопець виглядав, ніби зайшов зі сторінок модного журналу. Він скинув піджак і повішав його прямісінько на штатив фотоапарату, а сам лишився в штанах, світло-блакитній, в тон моєї сукні, сорочці та жилетці.

Це виглядало настільки…  привабливо, що я аж завмерла. А він повернувся, відчувши мій погляд, і махнув рукою.

– Любаво, йди сюди. Також тебе пофотографую! Бери батьків!

– Але ми ще не закінчили, – закапризувала Настя, ніби вічна лиходійка моєї історії. – Я хочу ще фотографій…

– Пізніше, – байдуже знизав плечима Свят. – Ти й так уже хвилин десять тут стоїш, є й інші бажаючі…

– Але Любава не хоче…

Знову, знову вона вирішує за мене!

– Звісно, Любава хоче, – фиркнула моя мама, потягнувши мене за руку. – Іване, ходи сюди… Юначе, зробіть нам гарне сімейне фото, бо я свою доньку у об’єктив камери загнати не можу.