Розділ сьомий

…За одну ніч школа змінилась, ніби на неї наклали якісь надзвичайні чари. Звісно, я знала, що справа не в магії, а в тому, що батьки замовили прикрашання фасаду, але все одно! Ще тільки вчора ми тут репетирували останній вальс, а сьогодні все завішано кульками, прикрашено квітами, дроти на сходах старанно приховані за декором, все таке ошатне та гарне… Навіть тополі, що росли по краю нашої шкільної площі, і ті прикрасили.

Я звикла, що під час лінійок на шкільній площі людей – не проштовхнутись, та сьогодні нас було не так багато. Адже це не просто шкільний дзвоник, це випуск одинадцятого класу, вже червень, і нікого іншого не буде. На шкільному ганку стояла адміністрація та наші вчителі, окремою групкою – класні керівники, всього троє, як і класів на цьому потоці.

Всього сімдесят три людини – випускники, всі молоді, гарні і такі різні. Я тепер стояла рядом зі своїм класом, ніхто не просив мене відійти, і єдиний несхвальний погляд, який я на собі відчувала – Аліни Петрівни. Навіть Настя не звертала на мене увагу, а ось класна керівничка буквально свердлила поглядом, таким важким, неприємним, неначе липким.

Засуджує.

Родичів зараз зібралось набагато більше, аніж учнів. Майже до кожного прийшли батьки, були же брати і сестри, хтось запросив дідусів та бабусь, ще якусь рідню. Більшість тримало в руках мобільні телефони або камери, готуючись знімати.

Погода стояла просто надзвичайна. Нам пощастило: світило сонце, але було не надто жарко, приблизно плюс двадцять п’ять. Всі ми аж сяяли зсередини. Дівчата в вишиванках та чорних або темно-синіх спідницях, хлопці – теж у вишитих сорочках та штанах, в туфлях, всі такі ошатні, святкові.

Мої батьки стояли десь у захопленому натовпі, що з інтересом спостерігав за випускниками. Клацала камера.

Однокласники довкола мене шепотілись, перемовлялись, торкались один одного, то брались за руки, то починали смикати себе за зав’язко сорочок. За увесь цей час мене ніхто не торкнувся, тільки Андрій, що стояв зліва, легенько штурхнув ліктем, намагаючись підбадьорити. Сьогодні він прийшов без милиць, тільки з тростиною, і спирався об неї.

– Ти якась смурна, – прошепотів однокласник. – Переживаєш через цей клятий танець? Чи через нашу Стервозу Петрівну?

– Все в порядку, – озвалась я. – Просто прокручую в голові фігури танцю, аби не збитись. А то ж…

– Тихше! – зашипіла в сусідньому ряду Настя. – Адміністрацію не буде чутно! Директриса ж говорить!

Та навіть не підійшла до мікрофону, і в будь-якому випадку, ніхто з моїх однокласників ніколи не відчував інтересу до таких промов. А тепер раптом я вже всім заважаю!

Я лише знизала плечима і більше не зронила ані слова. Який сенс сперечатись?

– Сьогодні, – Оксана Іванівна, наша директорка, нарешті підійшла до мікрофону, і той заскрипів, видав тужливу ноту і нарешті став працювати нормально, – важливий день для кожного з вас. Я дивлюсь на вас, молодих, гарних, і уявляю, наскільки ж яскраве і щасливе майбутнє чекає попереду… І привід для моєї гордості – усвідомлювати, що ваші майбутні кроки багато в чому – наслідок того, що ви дізнались тут, у школі…

Вона була красномовною, не підглядаючи в листок з промовою, говорила і говорила, а я сконцентрувала погляд на Святові. Зараз він крутився біля однієї з камер, направляючи її об’єктив на нас. Його помічник, високий, надмірно худий хлопчина, імені якого я не знала, знімав зараз директрису.

Я майже не звертала увагу на зйомку. Набагато більше мене цікавив сам Свят. Вишита сорочка йому шалено личила, як і прості чорні штани. Я вивчала поглядом здалеку – настільки детально, наскільки це було реально, – ланцюжки хрестиків на тканині. Гарно, і, здається, ручна робота.

Слідом за директоркою виступали класні керівники. Аліна Петрівна говорила так радісно, що мені аж хотілось затулити вуха руками; потік її солодкої патоки на тему того, який ми дружній клас, звучав жахливо.

Та зрештою промова скінчилась. Заграла музика, і я спочатку навіть розгубилась. Танцювати? Вже? Мені здавалось, ми планували робити це пізніше!

А от Святослав зорієнтувався; він махнув рукою, підманюючи свого помічника, а потім в два кроки подолав відстань до мене і подав руку.

Я прийняла його долоню. Налаштувалась на звучання музики, спробувала розслабитись і згадати всі фігури танцю.

Свят сам довів мене до точки, з якої мав починатись танець. Ми зупинились поруч, очікуючи, доки сюди підійдуть інші. Музика захлинулась на найвищій ноті і затихла, той, хто її вмикав, зрозумів нарешті, що ввімкнув мелодію зарано.

Нарешті всі зайняли свої позиції. Директорка швидко проговорила в мікрофон:

– Ось і ваші останні кроки на території школи. Останні хвилини. Прощання, після якого ви вирушите в довгу подорож у майбутнє. Нехай же цей танець буде таким самим легким, як і ваш подальший шлях!

Я перехопила розлючений погляд Насті, ніби її не танцю позбавили, а всього майбутнього, а потім сконцентрувалась на музиці.

Що ж… Нехай цей танець справді буде легким!

І я мимоволі загадала: якщо станцюємо зі Святом добре, то будемо разом, і це виявиться моїм справжнім, найбільшим коханням.

Репетицій було настільки багато, а Свят так добре розумів і відчував танець, що я могла навіть не думати про рухи. Крок назад – аби витримати необхідну відстань між нами, – і довгий-довгий погляд очі в очі, тремкий та хвилюючий. Потім Свят міцно стиснув мою долоню і потягнув на себе. Лікоть вбік, його рука лягла мені на спину, майже між лопатками. Ми завмерли в стартовій позиції вальсу, злегка відхилившись один від одного.