Розділ шостий

Час фінальної репетиції настав якось зовсім раптово і несподівано. Здавалось, нещодавно ми намагались вклинити між шкільними заняттями та консультаціями у репетиторів ось ці години вивчення перших кроків, як вже зараз збирались востаннє відпрацювати танець і, благословенні Стеллою Давидівною, нарешті виступити з ним на випускному.

Цього разу час я знала, бо призначала його Стелла Давидівна при мені, і прийшла одна з перших. Свята ще не було, тож я вмостилась на знайомому парканчику, що відділяв квітник від шкільної площі, і просто бездумно розглядала візерунки на декорованій бетонній стіні з другого боку шкільної площі. Погляд ковзав по квадратам, що імітували хрестики вишитого рушника. Мені ніколи не подобався цей декор – ідея гарна, але виконано, на мій смак, грубо, – але я не могла заперечувати, що відволікало це гарно. Принаймні, я не мусила дивитись на своїх однокласників, що збились в таку собі групку віддалік від мене і про щось балакали.

Хтось косився на мене з сумнівом, інші відвертались демонстративно. Настін бойкот, смішний та безглуздий, продовжувався – але те, що трапилось з Андрієм, внесло свої значні корективи у ситуацію. Тепер однокласники вже не бачили такої однозначності у подіях, але все ще пливли за течією.

З загального чату мене ніхто не виключав, але там було тихо – німота панувала вже кілька днів, немов випускникам нема чого обговорити.

…Гамірний спокій шкільного подвір’я розірвав стукіт підборів нашої класної керівниці. Поруч з нею, спираючись на милиці, торував свій шлях Андрій; нога його була дбайливо перемотана еластичним бинтом мало не до коліна.

– Аліна Петрівна! – обступили її зграйкою дівчата. – А у нас тут питання! І ще…

Я до діалогу не прислухалась. З Аліною Петрівною у мене не клеїлося ніколи, тож з чого б то раптом в останні дні перед прощанням вона встала на мій бік? Тим паче, проти своєї улюблениці Насті!

За три хвилини, скінчивши діалог, класна керівниця рушила до школи. Зупинилась на третій сходинці, ніби тільки зараз помітила мене, спустилась, підійшла ближче.

– Отже, Любаво, ти танцюватимеш в центрі, – промовила вона з сумнівом. – Мені здавалось, ти взагалі не хотіла брати участь в останньому вальсі?

– Не хотіла, але так воно вийшло. Ніколи не думала, що у мене гарно виходитимуть танці.

– Буває ж, – голос Аліни Петрівни весь сочився отрутою. – Що ж, бажаю гарно станцювати, кадри, зрештою, пам’ять на все життя.

– Звісно.

– І раджу помиритися з класом, – додала вона. – Якось недобре отруювати своєю образою атмосферу на випускному вечері, коли вже береш в ньому активну участь.

Якщо це не натяк, що мені можна взагалі не приходити, то я – цілковита ідіотка.

– Я не сварилася з класом, – дивлячись жінці просто у вічі, відповіла я. – Тож, на щастя, нічого нікому отруїти не можу.

– Збоку видніше… І напружена атмосфера у вас в колективі помітна, – кахикнула Аліна Петрівна. – Любаво, воно того не варте.

– Чому?

– Бо тобі йти з цими людьми і далі.

– Я так не думаю, – відповіла я з викликом і змусила себе стати рівніше, розправивши плечі. – Навряд чи у мене будуть тривалі дружні відносини з кимось з однокласників. Та, ясна річ, я не вступаю ні з ким в конфлікти. Бо нащо воно мені треба?

Зла осмішка, що застигла на устах класної керівниці, свідчила, що вона категорично мною незадоволена.

– Удачі в танці, – попри все, сухо побажала мені жінка та продовжила свій шлях. Я ж роздратовано зиркнула на годинник. І треба було оце приходити на двадцять хвилин раніше? Краще б вже запізнилась, ніж оце сидіти в такій, поза всяким сумнівом, приємній атмосфері.

Аліна Петрівна пішла, а от Андрій лишився. Він докульгав до мене і раптом видав:

– Пробач. У Насті геть дах зірвало, а ми ідіоти, взяли і повелися. Ти нормальна, Люб. І правильно зробила, що  не відмовилась від участі в танці.

Я заморгала, вражено зиркнула на нього.

– До чого ти зараз це кажеш?

– Ну, – він знизав плечима, – просто думаю, що так правильно. Мені вальс не світить, я теж мимовільна жертва тієї ж афери, і, коротше… Ти молодчина. І я з тобою розмовляю.

– Рада це чути, – розсміялась я.

– Але тобі, напевне, пофіг? – вигнув брови Андрій. – Ну тобто… Я не бачу, щоб ти шукала з кимось з нас зараз дружби.

– Наш колектив все одно розвалюється, тож я намагаюсь реагувати спокійно. Але це не означає, що мені пофіг, – спокійно відповіла я. – Дякую за підтримку. Сподіваюсь, це не надто зіпсує тобі випускний.

– Ну, слухай, я задоволений, що не танцюватиму, це взагалі супер новина, – підморгнув мені Андрій. – Шкода, що в тебе вже є хлопець.

– Раніше його в мене не було, але ж тобі щось інше заважало.

Однокласник демонстративно закотив очі, але коментувати це ніяк не став. Він пошкутильгав в бік школи, очевидно, бо прийшов в якихось справах, а я нарешті побачила Свята. Махнула йому рукою, і хлопець поспішив до мене. Обійняв за талію, нахилився і пошепки спитав:

– Мені здалось, чи цей кульгавий юнак залицяється до моєї дівчини, м?..