Розділ п'ятий

Про наступну репетицію, точніше, про перенесення її на самісінький ранок, я дізналась з повідомлення в чаті, яке прийшло за півгодини до призначеного часу. Добре, що вже не спала. Стелла Давидівна написала це таким тоном, ніби ми вже давно знали, і я здивовано глянула на екран.

Нічого не можу зрозуміти. Домовлялись ж геть про інше!

Взагалі-то у мене були справи і без цього танцю, і я планувала провести вихідний день з батьками, та й після побачення зі Святом постійно літала у хмарах, тож лише здивовано заморгала, дивлячись на повідомлення. Але виходу не було, тільки йти – Стелла Давидівна ніколи не пробачала пропуски репетицій і уважно стежила за тим, аби її учні приходили в призначений час.

– Геть показились з тими танцями, – буркнула мама, спостерігаючи, як я літаю по квартирі і збираю речі. – Ну добре… А Свят твій знає?

– Наберу дорогою, – видихнула я і вискочила надвір.

Дзвонити Святові було боязко. Я взагалі ненавиділа зв’язуватись з ким-небудь по телефону, набагато простіше написати. Але я розуміла, що повідомлення він може прочитати надто пізно, а реакція потрібна була вже зараз.

Руки тремтіли.

А що, як він не візьме трубку? А як візьме, то що йому казати?..

– Доброго ранку, – промуркотів Святослав в слухавку, і я зрозуміла, що він не просто відповів, а зрозумів, хто йому дзвонить. – Щось сталось, чи ти просто поговорити?

Ніяких запитань, чому я взагалі йому телефоную, жодних претензій. Голос хлопця звучав спокійно, і я дозволила собі трохи видихнути. Що ж, можливо, він мене і не пошле.

– Сталось. Вибач, що турбую, просто… У нас тут раптом репетицію призначили. За півгодини треба вже бути. Ти зможеш приїхати? Якщо не виходить, то я все розумію, просто…

– Мені треба хвилин сорок, – озвався Свят. – І буду. Зможеш потягнути час? Не критично?

– Так, – видихнула я. – Дякую. Знаю, що ти зовсім не зобов’язаний…

– Все нормально. Просто треба було раніше сказати.

– Я сама тільки взнала! В чат написали. Ще й так, ніби нагадують, а не щойно воно виникло, та інформація. Дуже дивно, якщо чесно.

Свят кахикнув.

– Ну, буває, – зітхнув він. – Або у вас є окремий чат, в якому тебе нема, і повідомлення полетіло туди.

Я здивовано завмерла, моргнула, а тоді знов відновила ходу – до мене дійшло, що я стала, як вкопана, посеред дороги. Добре хоч було зелене світло. Не можна ж настільки «тонути» в розмові, що не бачити, де ти знаходишся!

– Та ну, – промовила я. – Не може такого бути. У мене нормальні стосунки з однокласниками, нема в них жодного окремого чату.

– Я так, припустив. Бо наші в таку дурню грались, – пояснив Свят. – Та ти не переживай. Я буду. Біля школи, так?

Дочекавшись мого підтвердження, він наспіх попрощався і поклав слухавку, я ж заспішила до школи. Пробігла повз торговий центр, ігноруючи аромати картоплі фрі від кафешки на першому поверсі. Не те щоб я дуже любила знаменитий «мак», але їсти хотілось, а треба було бігти, бо танець сам себе не відрепетирує. Я ж не встигла вдома нічого!

Коли прийшла на місце, риссю пролетівши під зеленими деревами, які відділяли школу від центральної вулиці, та ледь не розбивши носа на вузькій доріжці, якою молода матуся котила чималий дитячий візочок, зібрались майже всі. Мої однокласники, збившись в купу, гомоніли. Стелла Давидівна стояла осторонь і щось набирала в телефоні.

Я звірилась з годинником. Час ще є, але Свят так швидко не прийде.

– Привіт! – махнула я рукою хлопцям і дівчатам, а сама повернулась до викладачки. – Стелло Давидівно, Свят запізниться трохи. Хвилин на десять, не більше. Це нічого страшного? Він… Проспав, я йому щойно дзвонила.

– І це головна пара, – пхикнули за моєю спиною. – Просипає. Таку важливу репетицію.

– Треба було навести годинник, – примружилась Стелла Давидівна. – Але нічого. Зачекаємо. Мені ще треба одне питання вирішити.

– Дякую!

Я зараз була готова кинутись її обіймати. Але знала, що сувора викладачка такому не зрадіє, тож просто відійшла до однокласників. Зупинилась збоку, не знаючи, як влитись в розмову, і побачила, що Настя, яка стояла навпроти, ледь помітно скривилась. Потім від мене ніби відсунулись.

Повернувшись до Алли, що саме стояла по праву руку від мене, я спитала:

– А коли репетицію призначили? Не вірю, що лише півгодини назад, всі вже встигли приїхати! Не всі ж близько живуть.

Замість відповіді Алла зробила півкроку тому.

– Що відбувається? – здивувалась я і повернулась на другий бік. – Ліз?..

Та демонстративно відвернулась. У мене пересохло в роті від раптового усвідомлення, що це більш за все схоже на…

Бойкот.

– Ви що, – нарешті дозволила собі здогадку я, – зі мною… Не розмовляєте? Серйозно?

Я сподівалась, що зараз хтось з дівчат розсміється і скаже, що я вигадала собі якусь дурницю. Ну, про що мова взагалі, яке «не розмовляють»? У них в класі ніколи, жодного разу не було бойкоту. Звісно, не всі учні однаково добре вливались в колектив, і, на думку Любави, їх класний керівник дарма вважала, ніби змогла об’єднати таких різних дітей.