Розділ четвертий

Додому я повернулась пізніше, ніж планувалось – цього разу через репетицію і тому, що після розмови з Настею йшла дуже повільно. Я б збрехала, якби сказала, що той дурний діалог ніяк на мене не вплинув, бо він добряче зіпсував настрій.

Невже вона справді так вважає? Не те щоб мене так надзвичайно цікавила думка однокурсниці, але чомусь це зачіпало, робило боляче. Вона думає, що мені все на голову падає, що я… Щось у неї відбираю? Та з чого вона взагалі взяла, що має право комусь таке говорити! Світ Насті не належить!

Я все життя навчалась. Витрачала купу часу на трикляті домашні завдання, втомлювалась, іноді не спала ночами. А тепер виявляється, що мені все легко дається, та я ще й когось утискаю в їх правах, бо намагаюсь отримати щось для себе.

Огидно навіть думати, що хтось тримає такий підхід у своїй голові.

Мама ще з порогу помітила мою похмурість.

– Щось не так? – спитала вона.

– Настя та її дурні претензії, – буркнула я. – Переставили в танці в центр, а Настя вважає, нібито це її місце. І нібито я їй щось винна.

– У кожної з нас в житті є ось такі Насті, – зітхнула мама. – Колись у мене була подруга, що могла придбати туфлі тільки тому, що не хотіла, аби вони мені дістались.

– То ж хіба це подруга?

– В юності мені здавалось, що так. Потім я усвідомила, що це не нормальні людські стосунки, а якесь знущання над власною гордістю. Ходімо їсти. Я там зробила баклажани фаршировані… І ніякого супу.

– О, – я посміхнулась. – З чого б то раптом?

– Знаю ж, що ти його терпіти не можеш, вирішила тебе порадувати.

Мені справді було приємно. Мама прислухається до моїх побажань, нарешті! І не доведеться ковтати бульйон, від якого у мене, якщо вже зовсім чесно, шлунок зводить.

Це трохи підбадьорило. Я швиденько помила руки, повернулась на кухню і лише тут згадала про те, що маю сьогодні побачення, і воно трохи не вписується в традиційний плин нашого вечора.

Одразу ж стало незручно.

– Тобі скільки, два, три шматочки? – мама, здається, була задоволена тим, що я принаймні не відмовляюсь від їжі, тож поспішала мене нагодувати. – Може, чотири?..

– Трьох буде досить! Аби це з’їсти.

– Ну-ну, тобі треба мати нормальний апетит. Ти ж молода дівчина! – гмикнула мама. – Гаразд. Смачного.

Вона сіла їсти також – сьогодні я прийшла не настільки пізно. Зав’язалась легка розмова, мама розповіла трохи про свою роботу, я – згадала про те, як Стелла Давидівна виділила мене в танці. От тільки чомусь жодного торжества я через це не відчувала, дарма, що мама похвалила.

Крім того, діалог плавно котився до обговорення планів на вечір.

– Що сьогодні дивитимемось? Я за мелодраму, тато хоче бойовик, – спокійно поцікавилась мама, за замовчуванням визначаючи мої плани на вечір. – М?

Я мовчки зосередилась на їжі. Потрібні слова прокрутила в голові вже разів зо десять, як поясню їй, що маю трохи інші плани на вечір, але вони все не йшли і не йшли. Можливо...

Зрештою, це моя мама. У нас хороші стосунки, вона ніколи марно не сварила мене, не влаштовувала страшних істерик. Тоді чому мені настільки складно розслабитись і сказати їй про те, що я маю свої плани на сьогоднішній вечір? Чому я приміряю то один варіант, то інший, але все одно не можу відкрити рот і проговорити ці кілька слів?

Що за дурня!

– Любаво? – мама торкнулась мого плеча. – Ти мовби заснула. Ці трикляті танці випивають з тебе останні сили. Мала дитина відпочити після складного навчального року, а тільки проблем собі шукає зайвих на голову.

– Мам, перестань. В мене все в порядку! – видихнула я трохи розгублено. – І цей танець… Я хочу танцювати випускний вальс. Я ж тобі вже говорила, для мене це важливо!

– Та мовчу, мовчу, – вона підняла руки, ніби визнаючи свою провину. – Сонечко, ти не думай, що я намагаюсь на тебе тиснути. Просто я хочу, щоб тобі було краще. Нічого іншого!

Я зітхнула. Так, звісно, мама бажає мені добра. Просто іноді це «добро» трошки занадто пробирається на мою особисту територію.

– Я знаю, мам, – прошепотіла я зовсім тихо. – Все в порядку.

– Гаразд. То що на рахунок фільму? – голос мами звучав перебільшено бадьоро. Я вже майже збиралась сказати, що краще б глянула мелодраму, але згадала про Свята.

Італійська кафешка – «наше» місце. Приємно усвідомлювати, що у вас взагалі є заклад, який ви можете назвати своїм.

– Мам, я, напевне, сьогодні на вечір маю плани, – видихнула я. – Тож не зможу дивитись фільм з вами… От.

– Плани? Які плани? – мені здалось, що в маминому голосі зазвучали не тільки підозріливі, а й грізні, небезпечні нотки. Я вже здалеку вчувала можливу заборону.

Але все одно набралась сміливості і витиснула з себе:

– У мене побачення, мам.

На кухні запанувала тиша. Кілька секунд мама мовчки пиляла ножем свій шматочок баклажану, аж доки залізо не дряпнуло з огидним звуком тарілку. Тоді вона відклала столові прибори, подивилась на мене і уточнила: