Розділ третій

На сьогоднішню репетицію танцю я не йшла – летіла. Від усвідомлення, що я знов буду зі Святом, що він торкатиметься мене, пригортатиме під час танцю, за спиною мовби розкривались крила. Хотілось усміхатись, танцювати, стрибати на місці.

Хай це лише фіктивно, хай я сама попросила хлопця мені підіграти, та яке це має значення? Ніколи раніше я не насолоджувалась нічиєю увагою, по-справжньому чи не дуже, і не вірила, що справді здатна когось привабити. Те, що Свят погодився, уже для мене було велике диво.

Я думала, що ми з ним побачимось лише на площі перед школою, проте виявилось, що Свят сидів на лавці за шкільним парканом. Від усіх інших його відділяли два з половиною метри бетону в висоту та кілька пишних яблунь.

Помітивши мене, хлопець схопився на ноги. Потилицею він зачепив гілки яблуні, що низько схилилась над лавкою, і кілька листочків застрягли у його каштановому волоссі.

Камера у футлярі лишилась лежати на погано пофарбованих, як-небудь приладнаних одна до одної дошках. Свят же в два кроки подолав відстань, що нас розділяла, і його долоні лягли мені на талію.

Сьогодні я вдягнула кращу свою сукню – не рахуючи випускної, звісно. Крізь тонкий рожевий штапель долоні Святослава опалили, мов вогнем.

– Привіт, – посміхнувся він і, схилившись до мене, поцілував у кутик губ.

– Нас бачать? – пошепки спитала я.

– Хіба якісь бабки дивляться з вікон.

– Тоді нащо?..

– Просто хочеться.

Я мимоволі схопила його за зап’ястки. Не сильно – радше не для того, щоб зупинити, а для того, щоб відчути, яка його шкіра на доторк.

У хлопця були сильні руки. Я відчувала, здавалося б, пульс у нього під шкірою, і кожен удар Святового серця синхронізувався з моїм. Пальці мимоволі ковзнули вгору по його венах, аж до згину ліктів. Я завмерла, тільки коли долоні підібрались до рукавів футболки, зрозуміла, що не маю на те права – то надто відверті доторки, а я геть сором втратила.

– Пробач, – прошепотіла я. – Не хотіла… Це випадково.

– Та перестань, – Святослав весело посміхнувся. – Мені приємно. Така гарна дівчина гладить мене по руках, ще й вибачається.

– Я не маю права…

– З чого ти таке взяла?

– Ми ще чужі люди.

– То станемо не чужими.

Він підтягнув мене до себе ближче і знов поцілував. Це був не один доторк, а ціла серія – м’яко, обережно. Потім, ніби дражнячись, Свят провів язиком по лінії моєї нижньої губи і нарешті поцілував глибше. Прикусив ледь відчутно зубами, і я охнула, але він ніби проковтнув цей звук, беручи мене в полон. Широкі чоловічі долоні змістились з талії на спину, пальці зім’яли рожевий штапель.

Світ довкола зупинився. Я не чула, не бачила нічого, крім Свята; закрила очі, щоб повністю віддатись задоволенню свого першого пристрасного поцілунку.

В тілі наростав жар. Я відчувала таке вперше; тих самих триклятих метеликів у животі, які тріпотіли крильцями, лоскочучи зсередини моє єство, наповнювали мене відчуттям дикого, безмежного щастя. Хотілось сміятись, а ще цілувати, цілувати, цілувати!..

Я обвила руками його шию, притиснулась до хлопця. Слухняно зробила крок за ним і відчула, як мої лопатки впираються в нешироке дерево, а тоді…

Заверещала, мов скажена.

Свят відскочив від мене.

– Пробач, пробач…

– Гусінь! – задихаючись, прошепотіла я. – На мені десь сидить гусінь!

Так, хай я буду боягузкою, яка зіпсувала найкращий момент в своєму житті, але я відчувала, як по мені щось повзе.

– Де?

– На спині! О боже… Зніми її, зніми, – заблагала я. – Ненавиджу комах! Будь ласка… Божечки, воно мене зараз вкусить!

Знання по біології мене покинули; я навіть забула, чи бувають ті трикляті гусениці отруйними. Слухняно крутнулась, коли Свят взяв мене за плечі і повернув до себе спиною, і ледь не підскочила до неба, коли його пальці торкнулись моєї шиї.

– Бачу її, – повідомив він. – І у мене погані новини.

– Що там? – на мить затримавши дихання, все-таки змогла витиснути з себе ці більш-менш свідомі слова я.

– Повзе тобі під сукню…

– Забери її, благаю! Що завгодно роби!

Свята не довелось довго вмовляти. Він правильно зрозумів мій стан – і за мить я почула, як тихенько поїхала вниз застібка-блискавка моєї сукні.

Секунди на межі захвату і страху – захвату від того, що Свят торкався мене, страху через трикляту гусінь, – тривали, ніби ціла вічність. В голові гупотіло, в мене підскочив тиск, мов у дорослої жінки. Я відчула пальці Святослава прямо над застібкою свого ліфчика, а тоді він нарешті зняв з мене повзучу заразу і видихнув:

– Готово.

– Дякую, – голос все ще тремтів. – Допоможи застібнути сукню, будь ласка. Я сама не дотягнусь…

– Звісно. Без питань.

Та він не поспішав. Ніби ми й не стояли за десять метрів від шкільної будівлі, спочатку провів вздовж мого хребта, дражнячи, а тільки тоді взявся за «собачку» і потягнув замок вгору. Плаття повернулось у норму, а я заховала обличчя в долонях.