Розділ другий

Додому я повернулась аж на дві години пізніше, ніж планувала. Ми зі Святом якось непомітно розговорились, і я зрозуміла, що треба йти, коли мені вже двічі подзвонили, нагадуючи, що час не нескінченний.

Мама переживає, це логічно, але я ж доросла дівчина. Повнолітня вже навіть – день народження був нещодавно, наприкінці травня. А вона все ніяк не може повірити, що я здатна без додаткового попередження повернутись додому.

Свят пропонував провести, але я відмовилась. Від однієї думки про те, що ми йтимемо з ним поруч, у мене серце в грудях калатало, мов скажене.

Дожилась. Зовсім не вмію себе поводити з хлопцями! Попереду доросле життя, університет, а я все ще дівчисько, яке червоніє і ледь не перетворюється на гірку попелу від однієї думки про фотографа, якому запропонувала зіграти роль свого…

Коханого.

Як же дико це звучить.

…Двері до квартири були відкриті, отже, мама вдома. Я обережно прослизнула до коридору, але зайти тихо не вдалось. Вона вже визирнула до мене.

– Знов твоя школа знущається? – зітхнувши, поцікавилась мама. – Чого так довго?

– Та… – я хитнула головою. – Затримали трохи. Не переживай. Я ж не мала дитина!

– Ти геть себе не бережеш. Напевне, нічого не їла.

Взагалі-то, це неправда, але про морозиво я вирішила не говорити. Мама бурчатиме, що я перебила апетит – ще й їжею, від якої може боліти горло.

– Все в порядку. Зрештою, я вже дома. Мам, у мене, може, останнє літо вільного життя, випускний! Дай понасолоджуватись, а?

Вона зітхнула.

– Я ж просто переживаю… Гаразд, перевдягайся, мий руки і на кухню. Я суп зготувала, будемо обідати.

Мені довелось докласти чимало зусиль, аби не скривитись. Суп! Краще б я сказала про морозиво і з чистою совістю відмовилась від обіду. Тепер уже неправильно буде, мама образиться, що я їй брехала.

Стосунки у нас з нею були хороші, але мама аж занадто мене оберігала. Іноді виникало таке враження, що вона здатна оточити мене своєю турботою, мов тими мурами. Так, це буде зручна, комфортна фортеця, але я в ній не господарка, а полонянка.

Я ніколи не мала тієї проблеми, що інші мої однокласники: мене не обмежували в коштах, не розповідали, що життя задля мене поклали, а я, невдячна тварюка, тепер неправильну професію обираю. Ні, все цілком добровільно!

Мама знала: я сама зроблю правильний вибір.

Вони ж мене так виховали.

Та іноді власне хороше виховання здавалось тягарем. Я відчувала, що лишусь правильною, хорошою дівчинкою до скону, робитиму те, що маю, видаючи його за те, що хочу, і навіть звинуватити в тому нікого не можна – бо ж я нібито сама приймаю рішення. Сама хочу гарно навчатись, сама обрала університет, у який вступатиму, і ніби не сумніваюсь, просто…

Всі довкола мають якісь захмарні мрії, а я переконала себе, що житиму нормальним, правильним життям, бо так треба. Кому? Та мені ж самій і треба, це мій шлях, хіба ні? Я його обрала! Мене не змушували, тільки підштовхнули, і я вирішила, що це нормально.

Тепер от невдоволена.

– Ти якась сумна, – мама зиркнула на мене, – що, проблеми в школі?

– Та які вже проблеми. Випускний…

– Ви приділяєте йому забагато уваги, – закотила очі вона, насипаючи мені суп до тарілки. – Що там той танець? Виступатимеш?

– Так, – кивнула я. – Знайшовся партнер.

– Ігор передумав?

– О, ні. Інший.

– Ну, потім розповіси. Диви, не наковтайся повітря, доки їстимеш.

Я взяла до рук ложку. Скривилась. Суп на смак був таким, як зазвичай – паршивим. Мама нормально готувала, але ж ти власні смаки нікуди не дінеш, правда? А вона вважала, ніби я маю.

Завірбував телефон. Я спочатку проігнорувала його, знаючи, що це знову дає про себе знати наш загальний чат – напевне, вкотре щось накрутили з тим триклятим вальсом, – але потім, коли дзенькнуло кілька разів, неохоче потягнулась до мобільного.

– Ну от, знов, – закотила очі мама. – Хоч суп доїж! Потім дивитимешся на свій мобільний!

– Я не голодна…

– Ти завжди не голодна, коли треба їсти корисне. Їж. Нікуди твій мобільний від тебе не втече, Любаво, а шлунок болітиме.

Я хотіла сказати, що шлунок у мене радше болітиме від супу – бо я їх ненавиділа, і мене завжди трохи нудило, а мама вперто не вірила, коли я про це розповідала, – але знала, що довести матері її неправоту майже неможливо. Вона вбила собі в голову концепцію «правильного харчування» і змушуватиме всіх довкола дотримуватись її, хай би що я говорила.

Гаразд, можна й потерпіти. Смаку я майже не відчувала, тим паче після морозива, але впхала в себе кілька ложок, швиденько вилила все зайве до банки з відходами, помила за собою тарілку, аби не вислуховувати, що я з’їла надто мало, і нарешті взяла до рук мобільний…

А тоді ледь не випустила його знов.

Бо мені написав Святослав.

Він не мав мого номеру! З чого б то йому писати? Домовлялись з ним батьки Алли, однієї з моїх однокласниць, здається, Свят жив з ними по сусідству, тож половина класу взагалі з ним не контактувала. Я відносилась саме до тієї половини.