Розділ перший

– Прикинься моїм хлопцем, – випалила я і завмерла, здивована звуком власного голосу. Скільки разів за сьогодні я прокручувала цю фразу у себе в голові, але не уявляла, що справді зважусь заговорити про таке вголос.

Я завжди була скромна, аж занадто. Така собі сіра мишка. Збиралась лишатись такою до останнього. У мене життя розплановане уже, вступ в університет, який ми обрали разом з батьками, прощання з колишнім життям, перехід до нового колективу. Все має пройти ідеально. Я нарешті лишу за спиною минуле, в якому завжди відмовчуюсь за спинами однокласників і тільки роблю, що вчуся. Зможу розважатись, знайду нових друзів…

Лишилось тільки відбути випускний. Всі люди, що мене оточують, отримають до свого статусу приставку «екс», і сіра мишка Люба Зеленова зітреться з їх життя, не лишивши в ньому жодного сліду. Так чому ж я раптом вирішила їм запам’ятатись?..

Бо не витримала. Вчора на репетиції нашого виходу на випускному виявилось, що вже майже всі знайшли собі пару. Дівчата уявляли собі майбутні танці, а дехто з хлопців розповідав, кого зі сторони покличе на випускний, аби було з ким танцювати. Тож сторонні панянки будуть розважатись на моєму випускному, а я стоятиму в кутку та спостерігатиму за цими всіма радощами.

Краще б взагалі не йти!

Але гроші вже заплачені, тому мій мозок здуру згенерував зовсім інший план. У нас на останньому дзвонику був молодий симпатичний фотограф, Святослав, старший нас на рік чи два. Володар найхаризматичнішої посмішки на світі та бісиків у карих очах… Звісно, на нього кидали погляди всі дівчата. А я пішла і запропонувала таке!

Зараз він розсміється мені в обличчя і втече.

Свят повільно повернувся до мене і продемонстрував свою сліпучу усмішку, знов зблискуючи своїми очима. Я ледь стримала важке зітхання; він виглядав так, ніби вислизнув з моєї мрії.

– А що мені за це буде? – поцікавився він раптом замість того, щоб просто понасміхатися і відмовити, як я того чекала.

Питання застало мене зненацька. Я кашлянула, намагаючись повернути собі дар мовлення, але слова все ніяк не хотіли йти. Нарешті я прошепотіла:

– Що ти хочеш?

Я зупинила Свята біля рогу будинку, що вів геть від шкільного майданчика, біля якого ми збирались сьогодні знов репетирувати вихід, і у нього була можливість просто прискоритись і кинутись геть. Та хлопець повернувся до мене обличчям, осміхнувся, подався вперед і вперся рукою в стіну над моєю головою. Другу руку простягнув до куща жасмину, що ріс неподалік, і зірвав маленьку гілочку. Струснув, позбавляючи її крапель нещодавнього дощу, а тоді заправив мені за вухо і весело підморгнув мені.

– Хочу, щоб ти поїхала зі мною в Київ. На тиждень. Згода?

Він це серйозно? Правда?!

В горлі пересохло від напруження, але я не дала сумнівам прорватись на свободу.

 – Згода!

Свят примружив свої дивовижні сірі очі, а тоді нахилився до мене ближче. У мене аж перехопило подих. До цієї секунди все ще здавалось, що він мене розігрує, або, може, мені це просто приснилось? Але Святослав стояв так близько, дивився на мене так уважно, що це просто не могло лишатись фантазією.

Невже я справді насмілилась? Ризикнула підійти до цього хлопця?

Я ніколи не була сміливою, а тут така раптова дурість! І головне, Свята я майже не знала. Його винайняли, аби він пофотографував нам останній дзвоник, випускний, кілька репетицій. Вперше я побачила його в кінці травня, звісно, звернула увагу, бо важко не помітити такого гарного хлопця. Він вигідно виділявся на фоні випускників, трошки старший, вже сформований, а головне, впевнений в собі набагато більше за звичних юнаків. В джинсах, за які в нашій суворій школі б загризли, та сорочці навипуск, що ніби і не виділяла спеціально, а все одно підкреслювала широкий розворот плечей і рельєфні м’язи. Скуйовджене темне волосся, сяюча усмішка на устах і ці блискучі сірі очі… Я й не думала, що сірий колір може бути таким яскравим.

А тепер Святослав дивився тими самими очима простісінько на мене, і в грудях перехоплювало дихання від усвідомлення, що нас розділяє лише кілька сантиметрів. Я спробувала відвернутись, але погляд не змістився на жасмин чи на школу, що виглядала з-за рогу, ні. Замість цього я зиркнула на татуювання у нього на зап’ястку. «Свобода», виведена курсивом, відбита на шкірі.

Символічно.

– Отже, – Свят усміхнувся, – Любо-Любаво… Поговоримо? Маю ж знати, що саме мені потрібно робити… За таку дорогу ціну.

Якщо я скажу батькам про те, що погодилась

– Мені на репетицію треба, – пискнула я.

– Е, ні, – хитнув головою Святослав, обіймаючи мене за талію і притискаючи до стіни. – Репетиція – це, звісно, дуже добре, але ж я маю знати, що змусило таку красуню просити мене прикинутись своїм хлопцем. Чому не одразу по-справжньому? – він хитро примружився. – Я б тоді точно знав, що можу тебе поцілувати…

Свят нахилився до мене, і я завмерла, мов мишка, що побачила кота. Невже справді поцілує?..

У мене ніколи не було не те що поцілунку – навіть натяку на нього. Сіра мишка Любава Зеленова нікого не цікавить. А зараз хлопець, якому я запропонувала цілковиту дурість, переконана, що він мені відмовить, стоїть так близько, що перехоплює подих, і ніби справді збирається…