Невигадана історія у вигаданій

Хочете дізнатися, як виникають історії і хто стоїть за створенням героїв? Кого ви не бачите, але хто проводить вас крізь події.

Я зустріла свого коханого саме так, як і мої герої — у вагоні поїзда.

Соломія і Роман не схожі на нас... чи трохи схожі. Я перенесла події в інші міста та роки. Та правду кажучи, герої впливають на автора, як і все навколо.

Ось реальна історія мого життя, а ви вирішуйте самі, що змінилося.

***

На четвертому курсі я зустріла  кохання всього життя і кинула інститут.  Хто закохувався до безтями, мене зрозуміє. Та й навіщо продовжувати здобувати освіту, коли головна мета навчання у виші досягнута.  («ВУЗ»  выйти удачно замуж — саме так жартували в мій час).

Все почалося зі звичайних зимових канікул. Що поганого в  них? Лише одне —  вони закінчуються. У 1990 році останній день відпочинку студентів випав на середу, сьоме лютого…

       Тут мені треба  пояснити. Школу я закінчила у Києві у 1986 році. Особливий рік для всього світу. Двадцять шостого квітня вибухнула Чорнобильська АЕС. Радіоактивні опади почали розноситися й осідати в різних частинах країни, долетіли й до Києва. Тому після випускних іспитів я поїхала навчатися до  Москви. У ті часи Москва і Київ були містами однієї країни.

       Не можу втриматися і не розповісти про один яскравий спогад із мого тодішнього життя.

Пам’ятаю, як  підходжу до дошки з результатами вступних іспитів. Хвилі прокочуються тілом, а я ніяк не можу знайти своє прізвище. Хвилююся, чи є я у списку... Який підсумок десяти років у школі. Це ж не один день. Провалити іспити — це ганьба не тільки для мене, а й для всієї моєї групи підтримки, а це: мама, тато, дві бабусі і дві прабабусі.

Отже, я блукала списком зарахованих студентів угору-вниз, угору-вниз...  Прізвища розпливаються. Нарешті вдалося зосередитися. І, о щастя! Я є! Життя продовжується! Всередині все заклекотіло.

Ще багато днів поспіль, засинаючи, я прокручую цю сцену радості, коли  погляд знаходить моє прізвище у списку. Світ зупиняється, забуваються безглузді шкільні домашні завдання і те, що я зовсім не розумію, навіщо мені ще п’ять років вчити хтозна-що. Все одно здається, що я крута.

   Отже, я вступила до непоганого столичного радянського інституту  з першої спроби, не маючи блату та особливих знань.  Навчалася та жила  в гуртожитку біля станції метро «Сокіл» у Москві, а  канікули проводила в Києві й не мала наміру щось змінювати. Так минуло три з половиною  роки звичайного життя, а потім...

Одного зимового дня стояла в черзі до каси на бульварі Шевченка і вирішувала, коли я маю повернутися до Москви.  Квитки в ті часи купували заздалегідь. Я не поспішала повертатися, спираючись на правило: спочатку до основного часу канікул додала тиждень, потім накинула ще пару днів. На питання касира:

— На яку дату потрібен квиток?

— На шістнадцяте лютого, — впевнено відповіла я.

      Але перш ніж розповісти, що було потім, маю додати дещо неприємне про себе та своє тодішнє світосприйняття. Я вважала, що  мені пощастило народитися в найкращій країні світу, яка прагнула світлого майбутнього для всього людства.  

 Коли у новинах показували американських бомжів, які вимушені ночувати на лавочках, я хвилювалася, що не можу їм допомогти.  У Києві ніхто не ночував на вулиці, ми ж не такі дикі, як ці американці. 

         Поки будували комунізм, доводилось миритися з чергами і дефіцитом. Ніхто не знав, як цей комунізм виглядає, тому  будували, як вийде. Виходило так собі.  Щоб жити нормально, люди  їздили на заробітки, або брали «халтуру». Також можна було винести щось корисне з місця роботи.  Крадіжкою такі дії ніхто не вважав, окрім правоохоронних органів, але  вони теж полюбляли їсти, пити, користуватися різними дефіцитними речами.

Ті, кому пощастило працювати на м’ясокомбінаті, перекидали м'ясо через паркан, а потім забирали додому. Просто винести було складно, при виході  з комбінату тебе могли обшукати і тоді — прощавай здобич. Вдома у мого однокурсника я випадково побачила у вбудованій шафі багато борошна, яєць, масла. Його мама працювала на хлібозаводі. Вона пекла печиво цілими листами і передавала нам у гуртожиток. Добра така жіночка. Ви здогадалися, про кого йдеться?

 Радянському Союзу наблизитися до гасла комунізму «Від кожного — за здібностями, кожному за потребами» ніяк не вдавалось.  Навіть якщо ти виявився здібний, заробив гроші і мав потребу в автомобілі або в меблях, то наступний твій крок — записатися у чергу, яка могла тривати від трьох років на автомобіль, а на меблі — до півтора року. Не хочеш чекати, тоді плати подвійну ціну.

Майонез, горошок діставали заздалегідь, щоб на свято зробити олів’є.  На багато товарів йшло полювання. Ніхто не знав, де і коли з’явиться потрібний. Коли я бачила чергу, спочатку займала, а потім питала: «А що дають?» Іноді відповідали: «Що дають, ще не знаю, але просили більше не займати, все одно на всіх не вистачить». Чеське взуття, німецькі спортивні костюми, мармелад, зефир — мрії багатьох того часу.

        Незважаючи на все це, у мене не виникало сумнівів, що моя країна найкраща.   В політиці я нічого не розуміла, в економіці теж,  і взагалі, з логікою в мене якось не склалося. Зате я навчилася складати іспити на гарні оцінки, навіть коли не знала предмет.

Навчатися мені було нецікаво, я полюбляла художню літературу, а сопромат, вища математика та навіть програмування не викликали в мені жодного відгуку.  Я списувала, робила шпаргалки та багато прогулювала.

Коли я закінчила школу, народ вже передумав  йти до комунізму і перелаштувався на інше життя.  Почалася «перебудова».  Горбачов, головний керівник країни, оголосив: «Переходимо на ринкову економіку», — і всі пішли на базар. Ринок чи базар — яка різниця.

Неринкова економіка померла природним чином.  Люди втратили роботу.  Саме тоді українці масово почали їздити за кордон – до Польщі, а також у братніх Угорщини, Чехословаччини( тоді ще була така країна) та Румунії. Причому возили щось в обидва кінці. Від нас — те, чого їм бракувало, до нас — те, що було потрібно нам. Одна моя знайома вчителька математики покинула школу і возила до Польщі консерви з кількою. П’яти банок вистачало на купівлю джинсів, які вона продавала в Україні і мала дуже гарну виручку.