Епілог

Оля

Аж не віриться що війна нарешті скінчилася. Стільки років болю, смерті й страждань, принесли нашому народу ці кляті кацапи!

Зараз, через рік після закінчення війни, ми ще досі відновлюємо нашу країну, будинки, інфраструктуру. Поволі повертаються наші люди з закордону, як і ті кого силою вивезли до росії кацапи. Звісно спершу вони проходять перевірку через СБУ, на право повернутись, але процес вже запущений.

Більшість військових формувань розпущена, прості солдати повертаються додому. Тут і там, чути щасливий сміх, і аж не віриться, що вже рік, як ми змогли перевернути ту чорну сторінка нашої історії.

Майже щодня проходять нагородження наших військових котиків, за заслуги перед країною, і навіть я тиждень тому отримала орден і подяку, за знайдених солдатів. Мене навіть по новинах показали - ото Аліска раділа! 

Дивлюсь на годинник і розумію, що скоро прокинеться Макарчик, тож потрібно повертатись додому - бо ж він у нас хлопчик вимогливий, буде кричати поки не отримає своє, а проснеться точно голодним! Посміхнувшись сама до себе, я підіймаюсь з лавки при вході до парку, й розвертаю коляску що йти на вихід, коли бачу...

Ні.., ні... Не може бути.. Це.. це ж...

Буквально приростаю до землі, не в змозі зробити навіть кроку.. Та що там, я і вдихнути не можу...

Відчуваю як починають цокотіти зуби, а з очей безконтрольно потекти сльози..

- Ма.. Макар....

В його очах, як і в моїх стоять сльози, коли він наближається до мене, й зупиняється за крок, в усі очі розглядаючи мене, , так само як і я його..

В голові жодної нормальної, зв'язної думки.. В мене просто шок..

- Т-ти... Живий...

Я не пам'ятаю хто до кого потягнувся, та за мить, ми вже обіймали один одного, міцно стискаючи обійми.

- Як? - я відсторонююсь від Макара, розглядаючи його. Він практично не змінився. Геть такий як був. Наче вчора з нашої квартири вийшов.. Лише невеликий широкий шрам на лобі що ховається у волоссі, відрізняє його від того чоловіка, що я знала - Де.. де ти був?! Я шукала тебе два роки!!! Я..

- Я знаю Оль... - тихо відповідає він, але очі не відводить - Точніше, дізнався кілька днів тому. Сядемо?

Хитаю головою, нічого не розуміючи, та все ж сідаю. Від емоцій і шоку, не зважаючи на теплий літній день, тіло буквально трусить. В голові думки скачуть одна на одну, плутаються не даючи зосередитись, але одна сама яскрава пульсує усім тілом - Живий.. Боже.. живий..

- Що з тобою сталось? Сергій і Мирослав сказали що ти загинув. Як.. як ти вижив?..

- Я й сам думав що то все. Кінець.. - гірко посміхнувшись Макар відвів в сторону очі, ніби знову поринаючи в той момент - Я ж хірург, тож прекрасно розумів, що з двома кульовими пораненнями в груди, хлопці мене не дотягнуть. Від крововтрати я втратив свідомість, а тоді.. Тоді прокинувся на лікарняному ліжку, з шаленим головним болем, а поряд мене дівчина, що назвалася моєю дружиною, а я.. Я не пам'ятав абсолютно нічого. Навіть свого імені. - я дивилась шоковано Макара, не в змозі повірити в те що він говорить.. - Як виявилось пізніше, коли я нарешті зміг більш менш прийти до тями - в мене були при собі документи її чоловіка, тож її викликали на впізнання, і вона сказала що це дійсно я - тим самим врятувавши мені життя. Вона, тобто Аліна вдавала, що вона моя дружина до самої моєї виписки з лікарні, і вже в неї вдома, розповіла мені правду - що не знає хто я насправді. Що врятувала вона мене, тому що зрозуміла, що я з України. І хотіла врятувати хоч одного земляка, раз вже через своїх батьків опинилась на території кацапів. Вона мріяла повернутись додому, тому дозволила мені залишитись в неї. Я все чекав коли пам'ять повернеться, але нічого. В голові було пусто, наче хто стер все що було, не забувши на останок продезінфікувати. Залишилась лише механічна пам'ять - як ото битися. Чи визначити, чи є перелом. А ще я розумів на підсвідомому рівні що теж підтримую Україну, і хочу якось допомогти! Тому я пройшов курси фельдшера, а потім Аліна допомогла мені з роботою в лікарні, де і сама працює. Туди часто привозили військових, навіть попадала вище керівництво, і ми не раз чули важливу інформацію, яку змогли через приховані канали зв'язку, передавати нашим військовим, тим самим наближаючи нашу перемогу. 

Я сумно посміхнулась - в цьому весь Макар

- Тобто навіть там, не пам'ятаючи нічого, ти став на захист нашої країни.. 

- Так.. - він теж сумно посміхнувся - Проходили місяці, які повільно склались в рік, а я так нічого і не згадав, натомість - зрозумів що закохався в Аліну.. Я довго відганяв від себе почуття до дівчини, адже розумів що і в мене може десь бути сім'я, але пам'ять не поверталась і я.. - він винувато посміхнувся, провівши рукою по волоссю - Коли війна нарешті скінчилась, ми з Аліною стали збирати документи, щоб повернутись в Україну. Її квартира в Маріуполі хоч і розграбована, але вціліла, тож ми оселились там, а тоді.. Тиждень тому я побачив тебе в вечірньому випуску новин, і мене немов хвилею накрили спогади.. Я ледве на ногах встояв, а тоді ще кілька годин в себе прийти не міг..

Макар схилився, вперши лікті в коліна, й сховав обличчя в долонях.. 

- Пробач мені Оль - глухо прохрипів він вирівнюючись й дивлячись в мої очі - Пробач що підвів тебе й Алісу. Що не повернувся до вас..

Я ледь стримуючи сльози, похитала заперечно головою, й міцно обійняла Макара

- Тобі немає за що просити вибачення! Ти не винен що так сталось. Ти не пам'ятав. Але головне, що ти живий! - відхилившись від чоловіка, я посміхнулась крізь сльози - Ото Аліса зараз зрадіє!

- Боже, вона ж вже певно зовсім доросла..

- Доросла - і пішла по стопах свого татка - навчається на лікаря! Хоче бути хірургом.

В цей момент в колясці заворушився Макарчик і вже за мить, на пів вулиці рознісся його плач, і я поспішила одразу взяти сина руки, й з посмішкою представити свого маленького крикуна, який зараз притих, розглядаючи нового знайомого: