Розділ 44

Сергій 

Ще ніколи в житті я не мав такого потужного стимулу чимшвидше досягти бажаного результату, ніж почути такі довгоочікувані слова моєї коханої Олі, про те що вона згодна бути разом!

Я ж коли це почув - які там ноги, я немов крила отримав! Хотілось наче підлітку - пригати, сміятись й від щастя обіймати весь світ. Моя кохана дівчинка таки погодилась дати нам шанс! Моя! Нарешті моя! Нарешті моє приховане кохання до неї - побачить світ! Хочеться на весь світ кричати що вона моя! 

Перша ж думка і бажання - повернутись до неї. Просто зараз! Але я себе спинив - я маю бути вартим її. Маю мати можливість якнайкраще дбати про неї й Алісу, а для цього мені потрібні ноги. Нехай однієї своєї я вже не поверну, але найкращий протез таки отримаю.

Ще до від'їзду, до мене приходив Войтович, й запитував, чи не хочу я після відновлення стати інструктором. Зарплатня гідна, та й можливість були дома, поряд з Ольгою.. Отож питання моєї роботи наразі вирішене. А далі - побачимо.

Зараз головне відновлення, тож по приїзду в Орландо, де знаходиться благодійний реабілітаційний центр, я віддаю усі сили на свою реабілітацію. Займаюсь фізичними та ерготерапевтичними вправами, що дозволяють швидше адаптуватись до відсутності кінцівки. А ще, займаюсь з психологом, який потихеньку витягує з мене усі жахи війни, допомагаючи знайти бодай якийсь спокій і примиритись з теми демонами що оселилися в душі. ПТСР страшна штука. Не справився з нею, і тобі пряма дорога в палату з м'якими стінами. Просто глушити її в собі не вдасться, бо рано чи пізно, вона вилізе неконтрольованим спалахом, від якого можуть постраждати твої близькі, а я хочу, щоб поряд зі мною Оля нічого не боялась! Тому стараюсь. Вичавлюю з себе все що можу, і до сьомого поту займаюсь, повертаючи собі колишню форму. Дні зливаються в один потік в щоденній праці над собою, наближаючи мене до того дня, коли я знову буду тримати в обіймах мою кохану дівчинку - і тепер вже я її нізащо не відпущу! Приїду - і зроблю їй пропозицію! Хочу, щоб була лише моя, до кінця життя! Вона й так тримає у своїх долоньках моє серце, і мені без неї - ніяк!

Ольга 

Початок серпня цього року був дощовим. Пекуче сонце що нещадно палило весь липень, нарешті закрили низькі грозові хмари. Сильні зливи, що принесли таку довгоочікувану прохолоду викликали лише посмішку і полегшення, й навіть відсутність світла через шквальний вітер, і непрацюючий ліфт, не могли змусити мене перестати посміхатись. 

На роботі був чудовий день - домовились про новий великий обмін військовополонених. Змогли додати до списку одинадцять моїх знайдених безвісти зниклих, а ще.. 

Різко завмираю на місці, ледь не впускаючи свою сумочку з рук - біля моїх дверей, впершись спиною в стіну й тримаючи в руках великий букет троянд, стоїть Сергій...

- Приїхав...

Серце, що на мить наче зупинилось, пускається шаленим галопом, й буквально готове вискочити з грудей. Я гарячково розглядаю чоловіка, відмічаючи колишню зачіску, красиве, трохи суворе обличчя, яке пом'якшує широка усмішка й іскри задоволення в шоколадних очах. Трохи відросла щетина прикриває шрами на обличчі, але додає Сергію якоїсь брутальної чоловічої вроди. Ще більш широкі плечі обтягнуті оливковою футболкою приковують до себе погляд, викликаючи бажання провести по них руками. Такого ж кольору штани приховують протез, якого навіть не видно під ними й чорні кросівки.

- Привіт кохання моє...

Видихає Сергій відштовхуючись від стіни, й у два кроки опиняючись поряд, ловить мене у свої обійми. Притискає так сильно, що здається зараз ребра затріщать, але мені все одно. Я так само сильно обіймаю його у відповідь, відмічаючи про себе, що безмежно скучила! Вдихаю його вже рідний цитрусовий аромат. Підіймаю голову. Очі в очі, і за мить його губи ловлять мої, змушуючи забути про все на світі!

Цей поцілунок не ніжний - він вимогливий, п'янкий. Такий від якого підгинаються коліна, а в голові залишається лише одна думка - ще..

- Моя. Моя дівчинка! Моя рідна. Моя кохана. Як же я нестерпно скучив!

Шепоче Сергій між поцілунками, а тоді знову втискає мене у своє тіло, що тремтить від емоцій. Заривається носом в моє волосся, глибоко вдихаючи його аромат, а тоді хрипко запитує:

- До себе впустиш?

- Ой, що це я.. 

До мене лише зараз доходить, що ми так і стоїмо на сходовому майданчику, і я одразу розвертаюсь до дверей, щоб їх відкрити.

Сергій позаду лише тихо сміється, проте повністю з обіймів мене все одно не відпускає. Я відчиняю двері, заходжу сама, й одразу обертаюсь, щоб побачити як Сергій вносить свій рюкзак з речами, не спускаючи з мене очей, ставить його в кутку на підлогу й кладе поруч з ним квіти. А тоді, зачинивши за нами двері, насувається на мене, аж поки я не впираюсь спиною в стіну, а він наблизившись впритул, розставляє руки по обидві сторони від моєї голови..

- Де Аліса?.. - запитує хрипло, потемнілими до чорноти очима спускаючись на мої губи й груди, що високо здіймаються під тонкою, трішки намоклою блузою.

- В дитячому таборі.. - ледь вимовляю, сковтуючи тугу грудку в раптово пересохлому горлі - Буде за тиждень..

Сказати більше просто не встигаю, бо Сергій знову захоплює в чуттєвий полон мої губи, перетворюючи мої мізки на розтале морозиво. Його руки блукають тілом, посилаючи неймовірної сили спалахи по усьому тілу, поки не накривають мої сідниці, й одним рухом здіймають мене в повітря. Я інстинктивно обхоплюю його ногами, а Сергій задоволено рикнувши вже несе мене до спальні...

....

На дворі вже давно стемніло, коли ми втомлені, але безмежно задоволені, лежали в ліжку, притискаючись один до одного й відновлювали збите дихання. 

Сергій пригорнув мене до себе, розмістивши мою голову в себе на грудях, й однією рукою ніжно перебирав моє волосся, а іншою виводив на шкірі візерунки від грудей до сідниць..

- Виходь за мене!

- Що?..