Розділ 52

Розмитим поглядом дивилася попереду себе, до хрусту стискаючи тканину сукні.

Скрізь стук пульсу у вухах чула, як Рустам розмовляв із кимось через телефон. Я боялася, навіть, на мить розслабитися від чого спина боліла від напруженої пози.

Змушувала себе розглядати дорогу та місцевість. Та вже, який час ми просто їхали скрізь пустельні поля, які не бачили дощу. Ні будівель, ні людей. Спробувала я б навіть втекти, не змогла б ніде сховатися. Та я не за своє життя боялася. Я воліла б ліпше померти, ніж бути із цим монстром. Розумним монстром. Він знав, як змусити мене схилити голову. Я не могла поставити під загрозу невинну дівчину, яка вже постраждала через моє рішення.

Чим далі мене везли, тим глибшою була туга по Микиті. З кожним кілометром я розуміла, що порятунку не має, і вже молилася, аби не знаходив. Забув і жив. Головне — жив.

Я все життя звикла жити в такому жахітті Звикну знову. Чим ближче під’їжджали до пісочно-кам’янистих будівель, то сильніше стискалося серце.

Мідьят — місто, де кожен поважає і дотримується традицій, де панує повний жах, коли хтось порушує їх. І саме батько Рустама володіє цими землями та життями.

Пам’ять, як на зло, одразу навіяла дитячі спогади: благання, плач, крик.

Заплющивши очі, задихала частіше, намагаючись позбутися, кому в горлі.

У заціпенінні не побачила, як ми заїхали в місто, і машина зупинилася перед величезними воротами, звідки немає порятунку.

Двері відчинилися, і міцна рука витягла мене назовні. Я не помітила, коли Рустам встиг вийти. Не було сенсу пручатися. Стиснувши зуби, переступила поріг, і повітря застрягло в горлі.

Нас уже чекали, з презирливими смішками. Слуги, що проходили повз, нарочито схиляли голови, відводячи погляд. Я стояла, стиснувши губи, і чекала, що буде далі. Єдине, що знала, що не вб’ють. На мене чекає життя гірше за найнестерпнішу смерть.

Це було, видно, по погляду Хатідже — матері Рустама. Вона не поступається жорстокістю ні чоловікові, ні синові.

Хатідже була вишукано вбрана, і хустка, що покривала її голову, зовсім не робила її схожою на нас. Гордо пройшовши до нас на кілька кроків, вона скорчила обличчя в огидній гримасі.

Несподівано пригадала Теодорівну. То порівняно з нею вона найприємніша жінка у світі. Серце вкотре облилося кров’ю. Невже я ніколи не побачу перепалку Петровича й Теодорівни? Чому я змушена жити таким життям?

— Здрастуйте, мамо! — Рустам нахилився, поцілувавши руку матері й одразу приклав до лоба.

Вона поплескала його по руці, посміхнувшись.

— Бачу, ти з добрими вістями.

— Так, мамо. Я повернув те, що належало мені.

Вона схвально схилила голову і примруженим поглядом оглянула мене.

— Якщо ти після всього можеш торкатися до неї, то я допоможу виховати з неї гідну тобі дружину.

Я не витримала й відвела очі. Це не може бути реальністю. Вони обговорювали мене, ніби я скот на продаж у рабство. Як довго я була від цього всього.

Рустам до болю схопив за плече, змусивши зробити крок.

— Прояви повагу перед матір’ю, — прошипів.

Проковтнувши, я повільно схилилася і тремтячими губами поцілувала руку та приклала до чола. Не встигла я випростатися, як Хатідже забрала руку, з огидою і докором дивилася на мене.

— Багато роботи.

Відчула на собі гострий погляд Рустама. За плечем замаячила Надін і швидко привернула на себе увагу. Здавалося, вона відчувала, що ще трохи і я не витримаю. Коли вона була поруч, було простіше.

Рустам подав їй сигнал, і вона швидко підійшла до матері, виявивши такий самий прояв поваги. У неї це було на автоматі й без краплини емоцій.

— Ти, Надін, покажеш і розкажеш, як «ця» має поводитися в цьому домі.

— Так, Хатідже ханим, — покірно кивнула.

— Не переживай, мамо. Я подбаю про те, щоб мої жінки не завдавали тобі клопоту.

— Я знаю, — кивнула сину.

— Батько дома?

— Ні, сину. Він виїхав у справах.

Рустам хмуро кивнув. Його очі пройшлися по мені, а потім на Надін.

— Заведи її в мою спальню.

Кров заледеніла у венах. Спальня? Надін кивнула і вже взявши мене за лікоть, хотіла йти, як несподівано рука матері Рустама злетіла. Надін зупинилася.

— Сину. Вона не, може, йти до тебе в кімнату.

— Чому це, мамо? — напружився.

— Ви ще не виповнили жодних обрядів. Ти їй не чоловік. І зараз вона не чиста. Спершу її потрібно перевірити, і потім зробити все згідно з традиціями.

Я стиснула руку Надін від полегшення. Не можу бути з ним наодинці. Не витримаю. Зламаюся.

— Мамо…

— Не переч. Доти, у цьому будинку ти будеш задовольнятися тільки Надін.

Очі знайшли дівчину. Тільки на секунду я помітила, як нестерпно їй тут перебувати. Та в іншу мить вона знову стала покірною. По лицю Рустама ходили жовтні та він кивнув.

— Гаразд. Усе буде чітко по традиціях, — різко промовив, він повернувся до нас. — Поки будете разом в одній кімнаті. А ти, Надін, швидше навчи мою майбутню дружину своїм обов’язкам.

— Так, Рустам бей.

Він кивнув нам у напрямку будинку. Надін кивнула, і взявши мене за руку, не зупиняючись, повела по сходах. Наче в трансі слідувала за нею. На другому поверсі ми пройшли ще трохи, і в у кутку був прохід, а з боків були двері навпроти. Надін повернула на ліво і відчинила двері. Надін закрила двері, і запанувала тиша.

Ми опинилися в кімнаті із широким ліжком із балдахіном. Я озирнулася і помітила, що з правого боку були двері в судячи з усього у ванну. Трохи меблів. І два вікна, одне на внутрішній дворик, а інше на зовні, закриті ґратами, як у в’язниці.

— Ти як? — заговорила Надін. Обернулася, дивлячись на те, як вона зняла маску байдужості й покірності. І лише очі були такі ж пусті й виснажені.

— Як ти можеш так триматися? — видихнула, дивлячись великими очима.

Вона вигнула брів, стиснувши один куток губ.

— Щоби бути лікарем, треба вміти відключати емоції, — промовила, підходячи до ліжка, сіла, відкинувши спину на подушки, і поплескала по вільному боці матраца. Я приєдналася до неї. — Якщо ти будеш панікувати при кожній жахливій ситуації, то не врятуєш когось і сама не будеш лікарем. Якщо ти не навчишся так само виключати емоції, то не витримаєш тут і тижня.