Розділ 18.2

— Ти мене теж здивувала, Бджілка.

— Чим? — схвильовано спитала.

— Хай це залишиться теж у секреті.

— Так багато секретів сьогодні, — усміхнулася.

Його губи ледь-ледь зігнулися в усмішці, але це, як завжди, змушувало мене почуватися, особливо. Коли я, власне, могла дозволити йому зайняти таке значуще місце в серці?

Микита почав накладати їжу в мою тарілку. Я намагалася зробити це сама, але він посадив мене назад і сказав, що сьогодні він усе зробить сам. Єдине, що він мені дозволив, це спостерігати за ним. Його міцні й витончені руки майстерно парували над столом. Помічала його погляди, коли відпивала вино, заправляла неслухняні пасма або коли збентежено прикушувала губу.

Ми подобалися один одному, і з кожним разом ці мимовільні дотики й погляди спонукали до більшого. Було важко признатися самій собі, що сьогодні хотілося більшого.

— Як тобі каблучка? Зручна?

Поглянула на сапфіровий камінчик і відчула, як залилася рум’янцем.

— Так, усе чудово, але… — вагалася, чи продовжувати. Та Микита не спішив міняти тему. — Але багато, хто питає, чому я ношу її на пальці для заручин.

— Дійсно? — без турботи запитав, попиваючи вино.

Здається, йому подобається той факт, що більшість думає, що я заміжня. Для мене ж це створює багато незручностей. Я лише кивнула, не бажаючи продовжувати цю тему.

— Мені подобається, що всі думають, що ти зайнята, — сказав він.

Підняла брови на його такі зізнання.

— Ти ревнуєш? — у голосі запитала те, що крутилося в голові.

— Пекельно, — відповів він, і цей погляд, що обіцяє спалити кожного, хто посміє зазіхнути на мене. Пригадала, як він прискіпливо ставиться до Діми й інших хлопців.

— Ти тому завалюєш Діму?

— Я нікого не завалюю. Лише допомагаю підтягнути знання.

Це так називається?

— Ти дуже дбайливий, — промовила.

Микита хижо усміхнувся, і мурахи пробіглися по всьому тілу.

Ми насолоджувалися не, лише їжею, а й одне одним. Дякуючи Аллаху, погода була прохолодною, що допомагало знімало жар тіла.

Вдихаючи свіже повітря всією груддю, я відклала прибори й поглянула на нічне місто. Побачила, що Микита зробив те саме.

Ще мить ми мовчки дивилися на простір нічного Києва, і мовчання було нічим гірше за тисячу слів.

Почула, як він відсунув на стілець, і повернула голову в бік Микити. Він стояв поруч із простягнутою рукою. Без роздумів узяла її.

Піднявшись, заглянула йому в очі. Вони досі палали. Поправивши плед, він повів мене до краю даху. Микита міцніше стиснув мене в обіймах, відчувши ледве помітну дрож.

— Не бійся, — прошепотів він мені на вухо.

І перед очима промайнув момент, коли в день весілля він так само тримав мене й шепотів, що оборонятиме, не дасть скривдити. І я йому повірила. Як тоді, так і зараз.

Ми стояли в обіймах одне одного, дивлячись вдалину.

Коли я сиділа перед дзеркалом у день весілля, уявляла, що моє життя буде таким, як у матері. Що буду прокидатися зранку й засинати пізно. Готувати, прибирати й ростити дітей. Догоджати чоловікові й слухатися свекрухи. І точно не очікувала, що буду навчатися, або ось так стояти на даху перед нічним Києвом в обіймах коханого.

Так. Саме коханого. Брехати собі не варто. Я вже давно розумію, що кохаю цього чоловіка. І маю надію, що це взаємно.

— Вічність ось так би стояв, — прошепотів він, притискаючись носом до мого волосся, вдихаючи скрізь ніздрі й застогнавши, залоскотавши мої хиткі нерви. — Аромат ночі й тебе зводить мене з розуму.

Відчула, як серце зробило потрійне сальто, приземлившись у низ живота. Закусила губи й, не розмірковуючи, повернулася в кільці його рук. Дивилася в його затуманені очі. Або ж ніч була така темна, що вони перейняли її колір. І несподівано вони сповзли й затрималися на моїх вустах.

Ми мовчали. Не рухалися. Здавалося, навіть не дихали.

Піднявши руки до його плечей, я піднялася на носочки й доторкнулася до його губ своїми.

Його руки вмить міцно до болі стиснули талію, притискаючи мене до свого гарячого тіла. Очі округлилися, коли він п’ятірнею обхопив потилицю, впиваючись у губи. Охнула від почуттів, коли він засунув язик, пробуючи мене. Ноги підкосилися від почуттів, що він викликав. Міцніше впивався в мене, пестячи мене руками, вустами і язиком.

Здавалося, що щось між нами вибухнуло. Усі бар’єри відлетіли на кілометри, більше не заважаючи бажанням.

Стиснула воріт його сорочки, притискаючи його до себе, граючи в такт із його язиком. Відчула тілом його протяжний стогін, і прикусила його губу, коли його руки лягли на сідниці, обпалюючи їх. Завмерла, коли відчула реакцію його тіла.

Микита помітив і відриваючись від губ, притиснувся лобом об мій. Наші важкі дихання перепліталися, і я була готова присягнутися, що помітила, як від жару дихання вилітало хмаркою пари.

Ми не відпускали один одного. Ні на міліметри, ні на мить. Його ніс доторкнувся мого, ніби цілуючи. Судомно ковтнувши, розплющила очі, дивлячись на його тремтячі вії.

Внизу живота занило, і я не хотіла зупинятися. Здавалося, якщо не продовжимо, я згорю живцем. Судячи з його дихання, це було взаємно.

— Що ти зі мною робиш? — запитав Микита.

— Зводжу з розуму.

Дочекалися першого кроку!

НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПІДПИСАТИСЯ Й ПОСТАВИТИ ВПОДОБАЙКУ КНИЗІ.