Розділ 3

Коліна тряслися, але добре, що під довгим подолом цього було не видно. Марія Семенівна дала мені одну зі своїх сімейних вишитих сорочок. Одяг був із цупкої тканини й охайною вишивкою білими нитками, що вилася майже непомітними стібками по широких рукавах.

Окрім цього жінка заплела моє довге волосся у складну косу. Хоч сусідка і не схвалювала мій план, назвавши мене божевільною, але все ж погодилася допомогти виглядати максимально достовірно. Обійшлися без гриму, оскільки моє біле перелякане обличчя і так скидалося на хворобливу блідість.

У цьому убранні я й переступила поріг власного будинку. Холод одразу ж пробіг по шкірі й заліз у душу, хоча в кімнаті було досить тепло. Окинувши швидким поглядом вітальню, нічого дивного я не помітила. Крім перевернутого стільця, за заваленої шафи.

– Данилко, Власію, я повернулася, – пролепетала я тремтячим голосом. Попри майже паралізуючий страх, я змусила себе пройти глибше і покласти окраєць хліба на стіл. – Принесла вам поїсти.

Мить нічого не відбувалося, але потім я побачила, як шматочок випічки піднімається в повітря і ніби розділяється невидимими ручками на дві рівні частини. Ще секунда і хліб просто розчинився в повітрі. Ніколи б не подумала, що привиди здатні їсти. Хоча скоріше у цій дії більш сакральний сенс.

Сподіваючись, що хлопчики таки повірили, що перед ними справді їхня мама, я тихо промовила:

– Нам час йти.

Затамувала подих, боячись гніву привиді, але несподівано я відчула холодні дотики до своїх рук. Онімівши від подиву і, чого вже приховувати, жаху, я не відразу зрозуміла, що сталося. Кров неначе зледеніла, а шкіра на долонях почала неприємно поколювати, але я не відсмикнула руки, а навпаки змусила себе міцніше стиснути примарні пальчики й повести дітей до виходу.

Перед порогом я на секунду зупинилася, хвилюючись, що душі так і не зможуть покинути стіни їхнього тривалого прихистку. Глибоко вдихнувши, я таки зробила крок уперед і ми всі разом опинилися на ґанку. За обидві мої руки все ще трималися дитячі долоньки, і я злегка підштовхнула їх уперед, даючи напрямок і звільняючи.

З горла вирвалося тихе зітхання, варто було холоду розвіятися з моїх рук. А за кілька секунд на горизонті з'явилися перші промені світанкового сонця, і на коротку мить вони відбилися від майже ілюзорних постатей, даючи мені змогу побачити дивовижну картину. Біля хвіртки паркану стояла молода жінка, справді чимось схожа на мене, а її стан обіймало двоє хлопчиків, щасливо посміхаючись.

Мої очі наповнилися вологою, застеляючи огляд, а коли я моргнула постаті вже розчинилися. Але я ніколи не забуду цих людей, їхню історію та їхню долю. Адже тільки пам'ятаючи наше коріння, пращурів та біди, що їм довелося пережити, ми можемо будувати своє майбутнє та країну для наших нащадків.