Розділ 2

Сама не пам'ятаю, де стріла ту саму сусідку, але оговталася вже в її будинку, коли жінка відпоювала мене трав'яним чаєм.

– Тихіше, мила. Усе позаду, – заспокійливо примовляла вона. – Як тебе звати?

– Ол-леся, – трохи заїкаючись, вимовила я.

– А я Марія Семенівна. Ото вже ти, Олесю, й придбала хату, а з нею й проблеми на свою голову. Майже століття в тому будинку ніхто так і не зміг прожити більше місяця. Хоча справжні господарі весь цей час його й не покидали.

– Ви про що? – пошепки запитала я.

– Ох, довга це історія, – зітхнула жінка. – Та й чи повіриш ти мені?

– Після побаченого, я готова повірити у що завгодно.

Деякий час Марія Семенівна уважно дивилася в мої очі, а потім опустилася на диван поруч зі мною і почала:

– Моїй мамі було всього 4, коли українців вирішили винищити голодом.

– Ви говорите про голодомор 1932-33 років?

– Так, – кивнула жінка. Вона більше не дивилася на мене, впершись в підлогу і продовжуючи говорити. – Одна з численних трагедій України, організована нашим «братнім народом», – останні слова вона гидливо виплюнула. – Геноцид, що триває й нині. Тоді жертв штучного голоду неможливо було навіть полічити. Вимирали цілі села, бо їжу туди навіть не завозили. Ця біда прийшла і сюди. У твоєму будинку тоді жила молода жінка з двома дітьми: Данило і Власій по 9 та 6 рочків. Батька не стало ще за кілька років до цього: потрапив під репресивні чистки радянської влади. Коли закінчилися останні запаси, Орисі нічого не залишилося, як піти в місто по хоч якусь їжу. Та тільки вона так і не повернулася.

– Що з нею сталося?

– Та хто його знає? – знизала плечима Марія Семенівна. – Тоді чимало людей падали з голоду замертво просто посеред дороги.

– І що ж, дітей ніхто не забрав?

– Тоді й себе прогодувати не могли. Їли то траву, то перетерті жолуді, – зітхнула вона і після хвилинного мовчання продовжила: – За кілька тижнів їхні тіла винесли з дому та поховали, от тільки душі так і не покинули хату.

– Вони все ще чекають на маму, – одними губами вимовила я, з жахом усвідомлюючи трагічність історії.

– Загублені душі, – похитала головою жінка. – Скільки їх ще ходить нашою країною.

– Хлопчиків потрібно звільнити! – раптом рішуче вигукнула я. – Вони ж не можуть упокоїтися.

– Хіба ж хто знає як?

Ми обидві якийсь час мовчали, а потім я вимовила:

– У мене є думка.